21 січня 1990 р. нескінченна людська вервиця простяглася від Софійської площі, вулицями Києва і далі — на Житомир, Рівне, Тернопіль – до Львова. В єдиному шерегу взялися за руки понад три мільйони простих українців та українок, засвідчуючи єдність духу, прагнення державності й незнищенність великої Ідеї – Соборності України.

Це був геніальний задум, і  українські патріоти  блискуче його втілили.

Мені випали щастя і честь промовляти цього дня на велелюдному мітингу, що відбувся на Софійській площі.

Ось як це було.

Напередодні, в суботу, я мала заняття в університеті (саме була зимова сесія у заочників). Після семінару з української мови моя улюблена, незабутня викладачка Ольга Михайлівна Пазяк,   знаючи про мої рухівські переконання, спитала: «Завтра підете?» «Так!»- відповіла я. «І я піду», — усміхнулась вона.

…Якийся час  я стояла в ланцюгу разом з іншими вздовж проспекту Перемоги, близько готелю «Либідь». Потім рушила на віче. Вдалося протиснутись аж під сцену, в перші лави. Й тут мене зі сцени побачив Д.В. Павличко:«О, наша рухівка-східнячка, пропустіть її, вона з Луганська, хай виступить!» Мене буквально підняли на сцену, й перед моїми очима постало безкрає людське море, і море прапорів, і мене охопили   такі радість і хвилювання – годі й казати! Коли оголосили, що я з «крайнього  Сходу України», мені так аплодували, як, мабуть, більше ніколи в житті…

Про що я говорила? Про те, що   східні терени також піднімаються, що нас підтримує багато шахтарів (і це тоді було правдою!), що Україна буде вільною, великою, соборною державою, і нікому не вдасться нас роз’єднати. Коли я завершила виступ словами: «Слава Україні!», здавалося, оте тричі «Слава!» у відповідь прогриміло не лише із краю в край тодішнім січневим Києвом, а й крізь сім десятиліть – від Софійської площі 1919-го…

Навряд чи хтось із присутніх на тому великому мітингу бодай на мить міг  уявити, що мине 24 роки, й наша Соборність буде під загрозою, на Сході гримітиме війна, від куль окупантів гинутимуть сини й доньки України. Що до влади прийдуть недолугі невігласи – «какаяразніца», котрі не тільки не поділяють, а й зовсім не розуміють українського мислення, наших світоглядних цінностей і переконань, зрештою, не знають і не хочуть знати, що таке Україна.

Нові владці зневажають український народ, але найбільше зневажають самих себе. Адже лише людині без найменшої самоповаги могло вилізти з голови, що немає різниці, як називається вулиця, була б тільки асфальтована, і немає різниці, під яким пам’ятником призначати побачення.

(Принагідно згададось, як у 1989 р., коли компартійна влада боролася з Рухом, один мій земляк, відомий на цілий тодішній Союз шахтарський бригадир і Герой Соцпраці, заявив з телеекрана, імітуючи «хутірську говірку»: «Яка разниця, я й по-укрАінскі заговорю, лиш би ковбаса була по «два двадцять»». Тоді  йому з усіх усюд почали надходити посилки з ковбасою.

І от минуло понад 30 років, і звідкись вигулькнула людина іншого покоління, але така сама радянська – їй теж «какая разніца». І що цій радянській людині надіслати – хіба пам’ятник Сталіну?..)

Тоді, 21 січня 1990-го,  було морозяно й погідно. Помаленьку зривався сніжок. Раз-по-раз у небо злітали голуби, й до них люди підносили свої просвітлені, прекрасні обличчя.

Так само, як 22 січня 1919-го. На тому самому вікопомному місці. З тою самою великою Вірою в Україну.

Вірою, якої в нас нікому не спотворити, не  «віджати» й не відтяти.

Бо допоки в нас є Україна, а ми – в неї,  тяглість любові, прагнення волі й єднання – неперебутні, неперервні й нездоланні. 

Олена Бондаренко

Громадський рух Миколи Томенка “Рідна країна”

Блог Олени Бондаренко