80 років тому, 10 квітня 1938-го, ЦК КП(б)У явив підлеглому світові постанову «Про реорганізацію національних шкіл в Україні».
Поява цього документа, зрозуміло, не була і не могла бути випадковою. В розпал боротьби з «ворогами народу» радянська влада заходилася донищувати національну (насамперед – українську) освіту,щоб у випалений ґрунт назавжди вкорінити винятково російські «квіти зла».
Протягом попередніх років «великого терору», зосібна – жахітного 1937-го – були практично винищені (фізично) українські інтелігенти – письменники, митці, педагоги.
За результатами свого злочину організатори терору лукаво зазначали: «Перевіркою встановлено, що вороги народу — троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудують в НКО УРСР, насаджували особі (в сенсі – особливі, – О.Б.) національні німецькі, польські, чеські, швецькі, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей.
Практика насадження національних шкіл завдала величезну шкоду справі правильного навчання і виховання, відгороджувала дітей від радянського життя, позбавляла їх можливості приобщатись до радянської культури і науки, не давала можливості надалі набувати освіту в технікумах, вищих учбових закладах».
Тож, зрозуміло, вища компартійна влада визнала «недоцільним і шкідливим» подальше існування національних шкіл та класів у школах.
Постановою було ухвалено перетворити «національні німецькі, польські, чеські, швецькі й інші школи і технікуми в радянські школи звичайного типу». Учнів цих навчальних закладів було вирішено «розмістити в сусідніх радянських школах, технікумах і педшколах звичайного типу, забезпечивши їх педагогічними кадрами, підручниками та навчальним приладдям». Якщо ж це не видавалося можливим, такі заклади треба було «…реорганізувати шляхом переводу їх на учбові плани і програми радянських шкіл, технікумів, педшкіл звичайного типу з викладанням на українській або російській мові…»
Усі відповідні відомства (Наркомосвіта тощо) мали завершити роботу з «реорганізації» до 1 вересня.
Когось ввело в оману оте «з викладанням на українській або російській мові»? Подальша невблаганна і безупинна русифікація наочно продемонструвала, що освіта українською так само підпадала під фактичну ліквідацію.
Безпосереднім свідченням цього стала поява, всього лише через 10 днів, іще однієї «освітньої» постанови – РНК УРСР та ЦК КП(б)У – «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України».
Постанова констатувала, що викладання російської мови у школах України «поставлено незадовільно». Позаяк «буржуазні націоналістичні і троцькістсько-бухарінські елементи, що пролізли в окремі ланки партійного, радянського апарату і органів народної освіти, намагалися підірвати проведення ленінсько-сталінської національної політики на Україні і підірвати братерську єдність українського народу з російським народом і народами Союзу РСР».
Відтоді російська стала не лише де-факто, а й де-юре панівною в українських навчальних закладах. Звичайно ж, це було обумовлено «…посиленням братерського зв’язку та єднання між українським народом і російським народом», сприянням «…дальшому вдосконаленню українських кадрів в галузі наукових і технічних знань» і, звичайно, «щоб забезпечити необхідні умови для успішного несення всіма громадянами УРСР військової служби в рядах Робітничо-Селянської Червоної Армії і Військово-Морського флоту».
Ця протиукраїнська політика повзучої русифікації тривала впродовж усього подальшого існування СРСР. Долинула вона і до нашого незалежного сьогодення – то у вигляді відверто замовного ківалово-колесниченкового закону, то в якийся залашутнковий спосіб. З огляду на хистку позицію значної частини теперішніх державців, що водночас є жертвами і втілювачами цієї юдиної політики, українські освіта, мова, українські світоглядні цінності залишаються в Україні під суттєвою загрозою.
Блог Олени Бондаренко
