Мій Прапор

Це не спогади у загальноприйнятому розумінні. Скоріше дрібні окрушини, які, можливо, колись перетворяться на цілісну картину того часу і тих подій, заради яких варто було прийти у цей світ.

Луганськ, пізня осінь 1983-го. Я в гостях у  свого літературного вчителя і голови Луганської організації СПУ Микити Чернявського. Шукаючи якусь книгу, він схиляється до шухляди письмового столу, і раптом звідти зблискує прив’ялим  від часу  жовтим і блакитним. Микита Антонович оглядається і впівоберта пильно дивиться на мене крізь товстелезні скельця окулярів. Я мовчки невідривно дивлюся на   острівець тканини забороненого кольоросполучення. Саме того осіннього дня я вперше «живцем» побачила Національний Прапор. За кілька років Микита Чернявський – єдиний з луганських письменників – поклав на стіл котромусь із обкомівських клерків свого партквитка… 

Ранок 8 вересня 1989 року, Київ, площа перед будинком культури КПІ. Ми, луганчани, приїхали на Установчий з’їзд Руху. Більшість  донедавна і взагалі не бачила Українського  Прапора. А тут – між землею й небом – ціле плитке, рухливе синьо-жовте море. Видовище, прекраснішого за яке важко уявити. Ніби й серце злетіло туди, між розмаяних стягів, що своїми кольорами обіймають, гріють і кличуть  за собою. Й під ними – осяйні обличчя, освітлені спільним високим поривом…

Літо 1990-го, Луганськ. Вулицями я ходжу в блакитній блузці й жовтій спідниці. Луганське телебачення вже «ознайомило» місцевих із «петлюрівсько-бандерівським» жовтоблакиттям, тож я стикаюся з недобрими поглядами і чую репліки переважно на кшталт: «Виряділась, бендеровка проклятая!». Битися, щоправда, ніхто не кидається. Хоча кожного разу тамую холодок «під ложечкою» – вперто ходжу у своєму «однострої». Тепер, коли під синьо-жовтими прапорами гніздяться можновладці й відверто антиукраїнські, і просто глибоко байдужі до всього українського – та моя «ескапада» мало не 30-річної давнини виглядає, певне, досить кумедно. Але тоді  це для мене було теж своєрідним гартуванням свідомості…

Літо того ж таки 1990-го, Запоріжжя, рухівське Свято козацької слави. Сотні тисяч люду  в колоні, що рухається містом. Сотні тисяч прапорів, корогов і – Пісня. Та, що жила в серцях і бриніла на устах у пітьмі радянської неволі. З балконів у колону вдивляються люди. Одні – з острахом, а то й з погано тамованою люттю, інші – із захватом. Раптом з одного балкона сплескує синьо-жовте полотнище. Колона завмирає і громоподібно вигукує:«Слава Україні!»

24 серпня 1991-го, близько  21.00, проголошення Незалежності. В’ячеслав Чорновіл вибігає до людей, що  чекали на рішення парламенту, бере з їхніх рук Український Прапор. До Чорновола приєднуються кілька інших депутатів – і ось уже величезне знамено пливе у їхніх руках сесійною залою…

Потім будуть і розчарування, і відчай, і туга невигойних втрат.

Мільйони прапорів линутимуть у прощальній ході за Чорноволом.

Рідні прапори укриють героїв Революції Гідності, загиблих від рук ворожої народові влади.

Хлопчиків мордуватимуть сепари в Донбасі за спробу встановити наш Прапор.

Нарешті, прийдуть владці, для яких  нічого не означають священні українські символи та світоглядні цінності.  

 І все ж…

Підведімо очі до своїх одвічних небес. Там, у  глибокій синяві й сонячнім золоті, летить над нами і над нашою рідною країною священне знамено. Під його синьо-жовтим крилом варто і хочеться жити. Під ним радісно любити свою землю й померти, її захищаючи.