Чи брат українець росіянинові? Читаймо Костомарова. Там усе сказано 

Всіх, кому досі незатишно поза ведмежими обіймами «старшого брата», посилайте до… Костомарова. Нехай нарешті переконаються, що московит ніякий не старший, більше того – зовсім не брат українцеві.

Микола Костомаров, видатний історик, один зі світочів українського національного відродження, поставив собі й виконав  надскладне завдання – довести самодостатність українського народу, його історичну, ментальну, культурну  і духовну окремішність, «відрубність» від  російської людності. Безцінною в цьому сенсі є його розвідка «Дві руські народності» («Двѣ русскія народности»). Ця робота залишається  актуальною й нині, адже невгамовний північний сусід продовжує привласнювати наші самоназву, історію, культуру та накидати чужорідний «русскій мір».

Отже, читаємо Костомарова і робимо висновки.

1. Назва «Русь» була «етнографічною назвою українського народу…Киянин, Волиняк, Червонорусин — були Руські через місцевість, через особливі риси свого народного, громадського й родинного побуту, через свої звичаї й обичаї… східний Слов’янин був не Руський, а Тверитянин, Суздалець, Московець… В українсько-руського народу ніби украдено його прізвище».

 2.Українцям, на відміну від росіян, не властиве загарбництво.

Українці не прагнуть підкорювати, «підвертати під себе» інші народи, їм не притаманне насильство. Якщо й виникали сварки чи бійки, то «за ображену честь», а не «…щоб закріпити на довгі віки своє панування». У росіян – «…прямування поширити свою територію коштом чужоземців і закріпитися на ній… народню пиху під прапором релігії…»   

Історик пояснює схильність московитів до загарбництва тим, що «Москву…населили ріжні волоцюги, й довго вона зростала з того, що до неї напливали нові приблуди з усіх усюд руських земель…Така мішанина мешканців усе швидче визначає нахил поширити свій край, зростати на чужий кошт, проковтнути сусідів: її тягне до хитрої політики, до завойовування.»

 3.Ставлення до інших народів: українська терпимість, московська зневага

М.Костомаров підкреслює: всі іноземці, які навідувалися до Московщини, свідчили, що московити «з погордою ставляться до чужих вір і народностей». Царі мили руки після привітання з послами, навіть якщо ті були християнами. З німців, котрі мешкали у Москві, всіляко глузували, а патріарх навіть вимагав, щоб ті носили щось таке, що відрізняло б їх від московитів.   

Українці натомість «…споконвіку звикли чути довкола себе чужу мову й не цуратися людей із іншим обличчям і іншою вдачею…дух терпимости, брак національної пихи  перейшов і в характер козаччини й живе й досі в народі».

4. Сім’я і власність

«…сім’ї в великорусів не ділять, власність у них спільна, оселі й села платили в старовину чинш (оброк грошима чи продуктами, – О.Б.), там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого.» Для українця «нема нічого важчого й огидливішого, як отакий лад». Щоб збереглися любов і злагода між близькими родичами, «…мусять вони (українці, –О.Б.) розійтися й якомога менше мати якогось спільного добра.» В українській родині «…не тільки дорослий не надягне не своєї одежини, навіть у дітей у кожного своє; в великоруських селян часто дві сестри не тямлять, котрій із них належить кожушинка…» 

5. Українська громада і російський «мір»

«Примусова спільність землі й відповідальність одного перед усіма (міром) здаються українцеві  найнестерпнішою неволею й несправедливістю», – зазначає М.Костомаров. 

Для українця громада – добровільне товариство, до якого можна вільно увійти і вільно з нього вийти. Адже «…кожний громадянин є …людиною незалежною, самостійним господарем». Його  обов’язки щодо громади обмежуються  міркуваннями спільної безпеки та благополуччя кожного. Для росіянина  «мір» – вираженнязагальної волі, яка «проковтує особисту самостійність кожного».Весь «мір» віддає свою частку землі тому, хто уособлює владу, «кого над громадою поставив Бог, і, значить, усі повинні йому коритися». 

В Україні «…не могло витворитись отаких поглядів про громаду (мір)… Кожний хлібороб був самостійним власником свого добра…»

6.Ставлення до Бога і віри

На думку Костомарова, серед «великорусів» мало «…внутрішньої побожности, пієтизму».  «Ми стрічаємо облуднів, бузувірів, строгих виконавців назверхніх правил і обрядів, але теж без правдивої побожности, людей, переважно байдужих до реліґійних справ, котрі зверхні потреби релігії справляють за тим, що звикли вже до того, але не здають собі справи з того, чого й на що все це діється.»  Серед освічених людей нерідко можна зустріти «маловірних або й завсім без віри», бо їм здлається, що «невіра ознака просвіти».

В українців «… велика сила того, чого бракує в великорусів; в них міцне почуття Божої всеприсутности. Душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про Божу волю над собою, сердечний порив у світ недовідомого, таємного, радісного.»  

 7. Здатність до фантазування

 «Фантазія у Великорусів бідна, тим то в них незвичайно мало забобонів, хоч зате незвичайно багато пересудів, і тримаються вони їх уперто. В українців навпаки: «…чари з своїми дивовижніми штучками, світ духів у якнайріжнородніших постатях і страховищах, од котрих волосся стає на голові й бере регіт аж до гикавки…, все те прибране в складні оповідання, у прегарні малюнки…»  

 Фантастичних оповідань у росіян мало. «Чорти й домовики в них великі матеріялісти…духовний світ мало цікавить великоруса, й майже нема в нього оповідань про те, як приходять душі померлих людей; а хоч і надибаєш таке оповідання, так воно запозичене з книжок, нових і старих, і скомпоноване більш уцерковному, ніж у народньому характері».  

8.Ставлення до природи

М.Костомаров констатує: «Великорус мало любить природу». Якщо в Україні квіти в кожному дворі чи садку, то в Росії «дуже рідко здибаєш на городі квітки». Більше того: «Великорус має якусь ненависть до рослин.Я знаю приклади, де господарі вирубували дерева біля своїх домів, препогано збудованих, гадаючи, що через дерева будинок не має гарного вигляду».

Історик наводить майже комічні приклади: коли влада спонукала людей садити біля хат верби, «…незвичайно важко було примусити, щоб поливали дерева, доглядали їх, не давали нівечити». Коли ж уряд наказав саджати  дерева  обабіч доріг, «…ця річ здалася народові таким важким тягарем, що скарги й нарікання відбилися в народніх піснях, складених надзвичайно тривіально».

Сад для українця – не лише яблука-грушки, а (можливо, насамперед) – насолода буйним цвітінням, пахощами, шелестом листя; місце зустрічей закоханих, самостійний поетичний образ. «У Великоросії багато садів,- пише Костомаров. –  Але це все майже садовина, їх розводять із крамарською метою; лісову деревину зустрінеш рідко де, бо з неї немає користи для матеріяльного життя».

Історик говорить, що рідко можна зустріти росіянина, який би милувався небесною блакиттю, задивлявся на озеро, освітлене сонцем чи місяцем, слухав пташиний спів: «Все оце майже все якесь чуже для великоруса, він зав’яз у щоденних рахунках, у мілкій ковбані матеріяльних потреб».  

9. Пісня як дзеркало ментальності

 У піснях росіян є туга, але майже немає «…тої мрійливости, що так поетично причаровує в українських піснях, переносячи душу в світ уяви, нагріваючи серце неземним, нетутешнім теплом…»

Кардинальна відмінність ролі природи:«Участь природи в великоруських піснях дрібна, в українських — незвичайно велика; українська поезія не розлучається з природою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі й журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світища неба, ранок і вечір, весна і сніг — усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівничим голосом, голосом то співчуття, то надії, то присуду.»

Кохання  у російських піснях«…тільки де-не-де бере верх над матеріальністю», а в українських воно «досягає якнайвищого одуховлення, чистоти, височіні спонук і ґрації образів».

Образ жінки у народній творчості завжди слугував цивілізаційним індикатором.  Жінка в російських піснях«…рідко коли виростає до свого людського ідеалу; рідко коли краса її підноситься понад матерією; рідко коли почуття закохання може шанувати в жінці що іншого, крім тілесної краси; рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі».  Жінка в поезії українського народу «…змальована такою духово-прегарною, що й у самому свойому упадку виявляє поетично свою чисту натуру й соромиться свого пониження».

Навіть у жартівливих піснях «…різко зазначується супротивність української й великоруської натури». В українських «…краса слова й вислову досягає правдивої мистецькости». Людина не просто розважається, вона прагне надати навіть жартівливій пісні «таку прегарну форму, що б не тільки бавила, а ще й підносила душу; веселість бажає обгорнути її стихіями краси, освятити думкою». Натомість у російських «забавних» піснях  «…визначається тільки прямування втомленої прозаїчною працею натури — побавитися аби-чим на годинку, не ворушачи мізку, не займаючи серця, не рушаючи фантазії. Такі пісні у великорусів… частенько доходять до цинізму.»

 Отже, ми, українці, настільки разюче відрізняємося від росіян, що нам якнайкраще вітатися через тин. І що міцніший тин – то краще для нас.

________________

Цитати- за виданням «Дві руські народности» у перекладі О.Кониського.