Згадуючи одне радянське свято…

23 лютого – 69 років в колишньому СРСР ця дата святкувалася як «День Радянської армії і Військово-морського флоту» (до 1946 – «Червоної армії і Флоту»). В Росії (і декількох країнах СНД) ця дата і зараз відзначається як «Дєнь защітніка Отєчєства». Деякий час, з часів Президента Л.Кучми і до початку російської агресії цю дату відзначали і в Україні. (Слід зазначити, що ідея перенести «День захисника Вітчизни» мала місце в 2008 році. Але ініціатива Президента Віктора Ющенка зробити святом річницю трагічних подій під Крутами не зустріла підтримки у суспільстві).

Як людині, яка з дитинства захоплювалась історією, мені завжди цікаво було знати: яким чином дата якогось офіційного святкування відповідає реальним історичним подіям. З дитячого саду нам розповідали, що у цей день «молода Червона Армія перемогла німців під Псковом і Нарвою». В школі ця «версія» також підтримувалась. І тільки, гортаючи щось більш солідне, ніж шкільні підручники, приходило розуміння, що теза про «перемоги Червоної Армії» виглядає… якось надто неконкретно і розмито – начебто були перемоги, але так… невеличкі загони дали бій німцям.

Пізніше, вже в часи горбачовської «Перебудови» якось непомітно з’ясувалось, що ніяких перемог взагалі не було. Після того, як 18 лютого почався німецький наступ, частини так званої «Червоної гвардії» почали в паніці тікати, навіть не намагаючись дати бій. І це цілком зрозуміло. Одне діло – їхати грабувати Україну, де керівництво не від великого розуму також зробило ставку не на армію, а на «озброєний народ» (тобто, т.з. «міліційну систему»). І зовсім інша річ – протистояти одній з кращих армій світу, якою тоді ще залишалась німецька армія.

22 лютого більшовицькою владою було опубліковано декрет за авторством чи то Леніна, чи то Троцького «Соціалістічєскоє отєчєство в опасності!». 23 лютого місцеві органи «ВЧК» повідомили населення, що: «Нєпріятєльскіє агєнти, спєкулянти, громіли, хулігани, контррєволюціонниє агітатори, гєрманскіє шпіони расстрєліваются на мєстє прєступлєнія». Тобто, визначення, хто саме є «контрреволюційним агітатором» віддавалося на відкуп місцевим більшовицько-радянським та каральним («ВЧК») органам. Фактично, цим декретом радянська влада легалізувала безсудові вбивства усіх незгодних з її діями. 23 лютого – початок державного терору, причому ще за півроку до сумновідомого «Декрету про червоний терор». Якщо раніше всі неподобства можна було списати на «місцеву ініціативу», то тепер було дано «відмашку» з самого верху.

Щоб там пізніше не писали радянські (і окремі російські) дослідники, але жодне з державних утворень, що виникли на території сконавшої Російської Імперії не проголосило терор державною політикою. Жодне, крім більшовицького.

До речі, за іронією історії 23 лютого також є фактично днем народження не Червоної армії , а Білої гвардії. У ніч з 22 на 23 лютого загони добровольців, що збиралися боротися з більшовиками покинули Ростов і зупинилися для переформування у станиці Ольгінській. Було завершено формування т.з. «Добровольчої армії». З чотирьох тисяч осіб більше двох тисяч були офіцери. Почався знаменитий 1-й Кубанський («Льодовий») похід. Очолював похід генерал Л.Корнілов, герой Першої світової війни, який ще до неї уславився як географічний дослідник, розвідник та дипломат. Відступ було здійснено під тиском значно переважаючих сил більшовиків. 16 тисяч офіцерів, які знаходилися в Ростові не підтримали добровольців. (Ілюзії щодо можливості «пересидіти» смутні часи незабаром були розвіяні більшовицьким терором). Серед учасників Льодового походу були українці. До складу чехословацького інженерного батальйону входила рота, яку ще називали «Карпато-руським загоном». До її складу входили емігранти з Галичини, що втекли від австро-угорської влади через переслідування за свої москвофільські переконання.

Льодовий похід, який почався 23 лютого перетворився не тільки на легенду для прихильників Білого руху. Він став ганьбою для так званої «Червоної гвардії». Сили «червоних», які переслідували Добровольчу армію, нараховували протягом Льодового походу від 24 тисяч до 60 тисяч осіб. І кожного разу невеличкий загін, який лише умовно можна було назвати «армією» відбивав атаки, викидав більшовиків з населених пунктів, сам переходив у наступ.

В січні 1918 року український уряд мав можливість переконатися, що без регулярної армії відстояти незалежність неможливо. Події у Радянській Росії в лютому ще раз довели, що ніякий «озброєний народ» не в змозі замінити собою професійно навчених військових. На жаль, більшовики швидко засвоїли цей «урок».

До речі, радянські байки про «полководців-самоуків» з робітників і селян розсипаються геть, якщо просто глянути у статистику. В часи Громадянської війни в Росії у більшовиків командуючими фронтами були 20 осіб. З них 17 (тобто 85%) – кадрові військові, з яких 9 мали за спиною Академію Генерального штабу. На фронтах всі начальники штабів (25 чоловік) були кадровими офіцерами (закінчили Академію Генштабу – 22 особи). Зі 100 командуючих арміями «військспецами» (як їх називали більшовики) були 82 особи (з 93-х начальників штабів – 77 «військспеців»). На посадах начальників дивізій у 1918-1920 роках у «червоних» було 485 осіб. Дані про службу до 1917 року є лише про 367. З них кадрових офіцерів – 327 (90%). Різного роду чапаєви входять у число решти 40 осіб.

Чим керувалися офіцери, які йшли служити більшовикам? Складне питання, що потребує окремого розгляду… Більшість цих «військспеців» загинула в радянських каральних жорнах – хто в 1931-му році (маловідома широкому загалу справа «Весна»), а хто – вже під час «Великого терору». Хоча, терор цей розпочався раніше. І 23 лютого – одна з його дат…