Шашелі

Ліфт. Двоє попутників. Один – просто попутник. Другий – якийся діяч у компартії.

«Всьо, близітся окончатєльний распад», – зненацька задоволено проголошує компартієць.  Просто попутник зітхає: «Та крові ж скільки проллється…»

«А ми уже і так… навалялі…» – констатує перший.

Я мовчу. Бо моя реакція додасть компартійцеві гарного настрою,  й він займатиметься підриванням основ іще з більшими вогником і завзяттям.

У парламентській фракції КПУ цей пещений пузань був «розподілений» на «бандерівську» тематику.  Його пласкі виступи зводилися до одного й того самого: нє допустім «героїзації», «популярізації», «бандерізації». Ще він був «закріплений» за Донецьким регіоном і сумлінно їздив туди нацьковувати  місцевих на все, що Україна.

Те, що впродовж багатьох років  поспіль товаріщі «навалялі» , породжувалося  не  стільки  їхньою колективною паранойєю, скільки становило  складову  продуманої, організованої кампанії, тяглої в часі й розрахованої на отой самий «распад» країни, ненависної  імперському серцю їхніх господарів. А вже що вони «навалялі» в Донбасі, відчуває нині на собі кожна українська родина.

Тим часом післямайданна влада трохи пововтузилася із забороною компартії,  включно зі втечами суддів просто з процесу;  активні громадяни повалили ленінів і пішли по хатах; ми заспокоєно  забули про існування того, що  поза нашим полем зору продовжує активно існувати.

І справді  – досить таки активно. На партійному сайті  регулярно оновлюється інформація. Ватажок дає інтерв’ю зарубіжним ЗМІ про «фашизм» і «гражданскую войну», зустрічається з керманичами «братніх партій», вигулькує на берегах теплих морів, у межичассі повчаючи «наРРРод». На місці все ті ж заяложені кліше про «переписування історії» та «пєщєрних націоналістов». Щоправда, з інвективами поакуратнішало: жодної адресності, все якісь безликі «націонал-олигархі» та «кровопивці». Словом,  заняття найдавнішою професією хоч і не таке прибуткове, як раніше  – вік, що не кажіть, – та плоди, бачиться, ще  дає…

Я про них, «найдавніших», теж, чесно кажучи,  дещо призабула.  Бо  не до них якось. Бо війна і гинуть кращі. Бо втікають за кордон молодші й розумніші. Міста задихаються в щупальцях  ігрових притонів, і наркобариги, не криючись, повсюдно рекламують свій смертоносний товар. І люди нишкнуть перед  зростаючим беззаконним всевладдям.  І медична-пенсійна реформи грядуть невідворотньо і грізно, як цунамі, змушуючи «маленьких українців» зіщулюватися, почуваючись дедалі меншими.  Й мордаті у вишиванках, усеїдні та нахраписті, дедалі більше скидаються на похапцем осучаснених пацанів Януковича…

Та на тлі цього хорору призабуті позашлюбні діти «свєтлого будущєго» тихо і методично, як шашелі, підгризають підвалини нашої й без того хисткої домівки. Вони шепочуть свої непристойності про «распад» скрізь, де лише виникають (с людьмі нада гаваріть вєздє). Роблять регулярні агітаційні вилазки на неокуповані сепарами території Донбасу. Вони активно  чекають на свою годину. І їхнє активне чекання звідкись фінансується.  З-за порєбріка? Чи не лише?

Насправді курячий генерал Сашка Захарченко зі своєю «Малоросією» й недозаборонений компартієць говорять одне й те саме. І насправді їхнє існування однаково корисне владі: й тамтешній, кремлівській, і тутешній -«воюючій». Тій – зі своїх зрозумілих причин. Цій – бо згуртовують українців  під гаслом: «Зачіпати владу – розхитувати державу!» Себто, спонукають нас лишити  владі  на поталу рідну  країну, якою  вона гендлює  з великими для себе прибутками.

Одразу внесу ясність: до «зрадофілів» я не належу. Рівно ж як і до «порохоботів».  Я належу до тих, хто  знає: Україна буде, і вона буде сильною й щасливою. Треба тільки  відмовитися від філософії «життя одним днем», що до неї нас ненастанно схиляють «реформами злиднів». І плекати та примножувати  свої сили, таланти, волю, віру навколо рідних, українських цінностей.