«У крихітній кабіні дргого бараку жіночого табору, де стоїть передавач, Юрій Михайлович, який змінив мене, відкрив собі артерію, щойно почув гуркіт танків. «Рятуйте, нас убивають!», – передавав він до останньої хвилини в ефір. Але хто міг спіймати цей клич відчаю, окрім хіба що приймачів МВС у Казахстані? І хто б узагалі реагував на нього, навіть якби він і справді сягав закордоння, на допомогу якого ми так сподівались у Кенгірі? Кого в Берліні, Парижі, Лондоні чи Нью-Йорку хвилює смертоубивство в Кенгірі чи Воркуті?..
Жінки виносять литовця-радиста з кабіни і намагаютья ще врятувати його, але пізно. Пізно думати навіть про власний порятунок: пляшки, які жінки та дівчата наповнювали вибухівкою, закінчилися. Закінчилось і каміння, яким до кінця намагалися відганяти чекістів…
Близько сьомої ранку жінки та дівчата другого бараку жіночого табору беруться за руки й зі співами виходять у двір, назустріч танкам. Не стануть же вони так просто врізатися в жіночі лави, – сподіваються вони. Але танки врізаються. Сталеві гусениці проходять по жіночих тілах, не зупиняючись. П’яні танкісти за кермом – у кривавому безумі…
Останніх в’язнів виганяли з бараків ручними гранатами…»
Це написав Ференц Варконі – угорський лікар, учасник повстання в’язнів Кенгіру, автор повісті «Допоки одного дня…», присвяченої тим трагічним і героїчним подіям.
26 червня 1954 року повстання було придушене із застосуванням танків. Загинуло понад 700 людей, із них близько 500 – жінки й дівчата.
Яким невимовно болючим, напевне, був усе життя день 26 червня для доктора Варконі й кожного та кожної, хто вижили.
Ференц Варконі, мій батько, помер 30 років тому – 27 червня 1987 року…
