У грудні минулого року фонд «Демократичні інціативи» ім.Ілька Кучеріва та «Центр інформації про права людини» спільно з офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини провели соцологічне дослідження, за допомогою якого намагалися з’ясувати, як оцінюють українці стан дотримання прав людини за час, що сплив після Майдану.

За підсумками опитування виявилося, що лише 3,9% респондентів відзначає поліпшення ситуаціїї з правами людини. Натомість 35,2% вважають, що ситуація погіршилася, 22,5% – що з одними правами стало краще, з іншими – навпаки, 28,9% – що практично нічого не змінилося, тобто, як було за часів Януковича – так і лишилося.

Найважливішими для себе, виявляється, українці вважають права на життя, соціальне забезпечення, працю та справедливі її умови й оплату, а ще – на справедливий суд, належний життєвий рівень для себе й рідних. На питання, що найбільше є цінним, 77,2% відповіли про право на життя; 63,2% українців – про право на соціальне забезпечення, 58,3% – право на житло; 56% – право на справедливий суд.

При цьому – увага! – 58% опитаних зазначили, що навіть не намагалися захищати свої права у випадках їхнього порушення (найменше серед них, до речі, людей віком за 55 років). Ті ж, котрі намагалися свої права захистити, здебільшого розраховували на допомогу родичів, пошук  потрібних зв’язків тощо, й лише 4,8% зверталися до депутата у своєму окрузі, а 4,1% – до чиновників профільного міністерства.

Отже, постає картина не просто сумна, а, я би сказала, драматична. Переважна більшість наших співвітчизників потерпають від порушення тих своїх прав, без яких людина не живе, а так ото –  животіє. При цьому захищати їх не поспішає. Постає узагальнений образ досить немолодої людини, за плечима якої – більша частина життя і «нема здоров’я»; яка вважає, що за нової влади з її правами нічого не змінилось, а то й стало гірше; не вірить у можливість захистити свої права, а коли  аж геть припече – радше проситиме заступництва «за знайомством», аніж звернеться до влади, бо зовсім їй, владі, не довіряє.

При цьому найбільше людей  – 57,6% усіх опитаних – вважають, що в Україні наявна дискримінація за віком.

І от у цьому контексті вельми цікавою видається чергова (після «пенсійної реформи», якої народ очікує в шоку і трепеті) філантропічна ініціатива Мінспоцполітики. Достойники пропонують  запровадити квоти для працевлаштування людей віком «45+». Законодавство зазнає змін, згідно з якими працедавець буде зобов’язаний мати у штаті свого підприємтсва (організації, установи тощо) не менше 4-5% людей віком понад 45 років.

Ініціатива, як і багато інших, вельми подібна до чергового «миздобули» у кращих традиціях вітчизняного популізму. Наш працедавець (я не про всіх огульно, але загал досить широкий) цілком може «працевлаштовувати» на папері й більше, ніж 4%, людей «квотованого» віку  –   досвід праце-влаштування людей з  обмеженими можливостями в такий спосіб уже є.

Ще одне: «зобов’язали» – й далі? Хто не виконує, на палю? Я маю на увазі, що, схоже, не йдеться про жодні стимули. В Болгарії, наприклад, заохочують і господаря, і працівника. Держава відшкодовує роботодавцеві річну заробітну платню працівника, якому за 50. У Румунії застосовуються податкові полегшення для працедавця, якщо він не просто бере  людей передпенсійного віку на роботу, а й навчає їх, проводить курси з техніки безпеки тощо.

Отже, «квотування» без цілісної політики недискримінації –  популізм і компанійщина. Цілісної ж політики у цій царині влада в осяжному майбутньому  не пропонує. Як і цілісної державної політики загалом.

Тим часом  Держприкордонслужба інформує, що станом на 16 червня безвізом скористалися вже 8690 українців.

З огляду на те, що  секретар РНБО  О.Турчинов повідомив про швидке нарощування Росією своєї військової потуги вздовж усього нашого кордону, й «багатотисячні штурмові підрозділи в будь-який момент можуть підключитися до ведення бойових дій проти української армії», – бажаючих скористатися безвізом може значно побільшати. А може, така заява на те й розрахована?…

Я ні до чого не закликаю, боронь Боже – я ж не «шатун» якийся. Я просто міркую, що нам усім варто потихеньку (а може, й не потихеньку) організовуватися. Не обов’язково притьмом кудись бігти. Для початку  – організуватися «всередині себе». Аби захистити свої права, не сподіваючись на «доброго дядька» (тітку), домогтися їхнього неухильного дотримання від влади і, що вельми суттєво –  бути готовими владу, яка наших очікувань не виправдала, замінити. Аби вкотре не чухати чуба: от, мовляв, знову нас, наївних, довкруж пальчика обвели…

Ні, звичайно, можна сидіти й чекати. Он-о 17  червня 1940р. в селі  Мещери Горьковської області так срібний дощ випав. Ну да, з монет  XVI-XVII століть. Десь коло тисячі одиниць. А раптом і ми висидимо?..

Блог Олени Бондаренко