Історія України як історія національної гідності, а не як історія наших поразок і толерантності

З нагоди Всесвітнього дня історика.

Вже не одне десятиліття серед українських істориків точиться дискусія про співвідношення між академічної цнотливістю і ура-патріотизмом.

Перша група, що представляє рівнопротилежних за поглядами, але подібних за характером іноземного фінансування науковців, які будь-які історичні оцінки приводять у відповідність з позицією Держави-донора.

Тому донедавна:

– історію Другої Світової війни потрібно було описувати за умов визначення провідної ролі російського народу;

– історію масштабів та чисельності жертв Голодомору як геноциду українців визначати лише за згодою істориків Ізраїлю та США;

– історію перебування українців у складі Польщі, Австро-Угорщини… погоджувати з істориками та владою вищезгаданих країн…

Друга група істориків намагається перетворити Україну та українців на найдавнішу націю світу, яка винайшла або відкрила для інших народів всі знані блага цивілізації. При цьому особливий акцент робиться на історії поразок і трагедій, а не перемог і успіхів.

Боротьба між цими групами призвела до відсутності сучасної, повної та суспільно прийнятної Історії України як історії НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ українців та історії героїчної боротьби за Українську Державність.

Тож нині серед пріоритетів ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ повинно стати пропагування та утвердження не лиш академічної, а й науково-популярної версії Національної Історії, написаної самими УКРАЇНЦЯМИ.

Бо як каже українська народна мудрість:

«Історію треба вчити хоча б тому, щоб знати в кого стріляти»!

П.С. З професійним святом усіх причетних!