Сусідка знизу від раннього ранку намагається довгим патиком (імовірно, шваброю) закинути мого Прапора назад, мені до балкона. В неї це не виходить. Тоді вона товстим голосом волає: «Убєрі тряпку сваю, тварь бєндєровская! Она мнє свєт застіт!». Коли вітер усе ж час від часу завіює Прапора мені на балкон, вона зловтішно видає очевидну контраверсію: «Ага, сволочь, улєтєл? Єсть Бог на свєтє!..» 

Події відбуваються у столиці незалежної України – місті Києві –  23 серпня 2020 року.

Надворі офіційне свято – День Державного Прапора України.

Минулого вечора мер Кличко піднімав найбільший  в Україні прапор – 24 кв.м (щоправда, наступного дня виявилося, що Одеса обійшла – їхній мав 29 кв. м завбільшки). Під час урочистої церемонії були тулумбаси, промови від різних представників і представниць, Гімн України у виконанні, здається, пані Наталії Кличко…

От лише Прапорові не було як розмаятися, злетіти гордо і радісно, змушуючи присутніх  згадати всі наші поразки і перемоги, й засміятись, і заплакати, і вкотре відчутися українцями та українками й непохитно повірити в себе…

В  темряві, коли відбувалося дійство, Прапорові не було видко нашого сліпучого українського неба…

Влада має давати людям – усім і кожному та кожній окремо – сигнал любові до свого, святого, рідного. Це така річ, яку ані зіграти, ані прочитати з папірчика.

Одне – як «Слава Україні!» виголошує Чорновіл, і геть інше – Зеленський.

Якщо влада нещира – їй немає віри, що вона стане, в разі потреби, разом зі своїм народом на захист рідної країни. Тож одні не почуваються в безпеці. Інші – свідомо йдуть   захищати Україну самотужки, бо  влада на той час вже почуватиметься безпечно деінде. Ще інші – як от моя сусідка-«зубрівка»  (була така почвара – «За Україну, Білорусь, Росію», з Кремля фінансована) – озброюються шваброю і звичними для них російськими матюками, плекаючи надію в такий безумний спосіб «всьо вєрнуть в СССР»…

Але – попри нещирість і неукраїнськість  влади, попри сичання прокремлівської гиді, що повилазила зі своїх закамарків, зачувши поблажливе: «Какаяразніца» – мій рідний Прапоре, ми є.

І ми не впустимо Тебе зі своїх рук.

Блог Олени Бондаренко