В електронних ЗМІ спалахнув скандал навколо справді шокуючої події: до столичної школи поштою надходить «науково-просвітницький журнал «Русская школа», який пропагує «цінності руского міра».
Як пише на своїй сторінці у Facebook директор СШ№148 ім.Івана Багряного у м.Києві Сергій Горбачов: «Якого дідька в українську школу Укрпошта приносить цю «руськомірську» макулатуру, яку, звісно, ми не підписували?».
Виявилося, що журнальчик отримали й інші школи Києва. Не будемо стверджувати, що всі – на це, можливо, у видавців чи їхніх спонсорів забракло снаги. Але справа не в тім.
Видання зареєстроване Державною реєстраційною службою України у червні 2012р. Його засновник – «Всеукраинская общественная организация «Русская школа».
Стало цікаво: хто ж цей засновник? Чим займається, що пропагує-популяризує? Шукаю в інтернеті. Знаходжу:
http://www.schoolru.com.ua/about
Головна мета діяльності (за Статутом): «…сприяння створенню оптимальних умов для отримання освіти на російської мові, вивченню історії та культури, мистецтва народів Росії, встановленню тісних контактів між діячами науки, освіти та культури України та Російської Федерації…»
Серед основних завдань (мовою оригіналу): -создание оптимальных условий для изучения русского языка и литературы, истории, культуры народов Российской Федерации;
– внедрение в учебно-воспитательный процесс учебных заведений Украины достижений педагогической науки Российской Федерации;
– укрепление учебно-материальной базы учебных заведений Украины с русским языком преподавания;
– установление контактов между учебными заведениями Украины и Российской Федерации;
– популяризация русского языка в учебных заведениях с украинским языком обучения».
Діяльність організації здійснюється через сеції. В тому числі – «История русского мира».
Голова правління організації – Кондряков Алєксандр Ніколаєвіч. Він же – головний редактор того самого журналу «Русская школа», що його отримали українські школи. Він же – колишній народний депутат України, обраний свого часу в окрузі м. Севастополя.
Організація зареєстрована Міністерством юстиції України 31 травня 2006р., свідоцтво №2470.
Переходимо до новин на веб-сторінці. http://www.schoolru.com.ua/news
Вересень 2016-го. Фестиваль російської музики і співу. Організатори заходу – «фонд «Русский мир», Всеукраинская общественная организация «Русская школа» и администрация города Саки». Хто не знає – «ето Крим, дєтка».
Тобто, російським попсовикам після виступів у окупованому Криму зась до теренів України (й це правильно). А от «Всеукраїнська громадська організація» з осідком у м.Києві, яка організовує і проводить, спільно з «Рускім міром», заходи в окупованому Росією Криму – і надалі «объединяет в своих рядах 850 коллективных членов из 20 регионов, в которых обучается около двухсот тысяч учащихся и работает около 15 тысяч учителей».
Ще з новин: «С 22 по 25 июня 2016 года при поддержке фонда «Русский мир» Международным педагогическим клубом совместно с Всеукраинской общественной организацией «Русская школа» в Киевской и Черниговской областях проводился Международный слёт поисковых отрядов «Памяти павших будьте достойны!», посвященный 75-летию начала Великой Отечественной войны».
І таке інше та до нього подібне…
Тож нічого дивного, що «Организация неоднократно награждалась…грамотами Посольства Российской Федерации в Украине и Правительственной комиссии по делам соотечественников за рубежом…»
Я не маю наміру виголошувати традиційні волання в пустелі на кшталт: «Куди дивиться СБУ?!» «Чому не реагує Мінюст?!» тощо. Тим паче, що, може, даруйте неоковирний неологізм, уже й «реагнули»: останні новини «Русская школа» оприлюднила у грудні 2016-го, відтоді, припускаю, в анабіозі очікує нових хазяйських вводних.
Але все решта – реєстрація, сайт і от –журнальчики для шкіл надурняк – усе на місці.
Тепер напружтеся і уявіть, що у школах Москви, скажімо, поширюється цілком невинний часопис «Українська школа», заснований однойменною громадською організацією, котра «запроваджує у навчально-виховний процес навчальних закладів Російської Федерації досягнення педагогічної науки України»; «популяризує українську мову в навчальних закладах з російською мовою навчанння» і десь у Пензі чи Орлі влаштовує фестивалі українських музики та співу спільно з фондом «Український світ». Або ж іще уявіть: мінюстом РФ зареєстрована організація, в статуті якої записано, що головною метою її діяльності є сприяння створенню оптимальних умов для отримання освіти українською мовою. (Штрих до теми: пригадаймо історію з п’ятьма роками умовно для завідувачки українською бібліотекою в Москві – за «націоналістичні» книжки, серед яких – дитячий журнал «Барвінок». До речі, у вересні минулого року з бібліотеки вивезли літературу, штат скоротили до одного бібліотекаря, читачі й самі спереляку перестали ходити, тож нині закладу, вочевидь, уже не існує).
Та повернімося зі світу уяви в наш, реальний, буцімто український. Мене свого часу страшенно дратували парламентські прояви шизофренії, коли суть протилежні речі – водночас і в одній, так би мовити, голові: у залі панство – запеклі ідеологічні опоненти з ворогуючих політичних середовищ, поза ним – «обнімашки», банька, водка і т.ін.
Тепер хвороба вийшла на міжнародний рівень. Тут ми – воююча сторона, тут – бізнес-партнери.
Отже. Різних ґатунків ідеологічно-диверсійні угруповання й далі квітнутимуть на наших теренах, а ми не вигребемося з цього жахіття, яке називаємо хто війною, хто АТО, хто, згідно з новим законом, узагалі казна-як, – доти, доки влада не вилікує всередині себе шизофренію.
Або ж поки ми самі не вилікуємося – від цієї влади.
Блог Олени Бондаренко
