Сьогодні о 8.00 на телеканалі ICTV показали короткий фільм про містичну Диканьку та столицю українського гончарства Опішню.
Диканька – селище міського типу, районний центр, розташований на правобережжі річки Ворскли за 30 км на північ від Полтави.
Походження назви селища пов’язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця – Диканя.
На території сучасної Диканьки виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів.
У лісовій хащі під Диканькою до 1602 року існував печерний скит, залишки якого збереглися донині. Це було ціле підземне містечко з 8 печер, з’єднаних розгалуженими ходами з системою життєзабезпечення.
Вперше в письмових джерелах Диканька згадується в 1658 році, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і військами гетьмана Івана Виговського.
Через десять років на тому ж полі відбулась ще одна битва, тепер між гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким (до речі, він народився неподалік від Диканьки близько 1623 року).
Від 1660 Диканька входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтавського полку Гетьманщини.
1687 за універсалом гетьмана Івана Самойловича передана у власність генеральному писареві Василю Кочубею. За його життя в Диканьці жив і працював літописець Самійло Величко.
У XVIII ст. в Диканьці було кілька броварень, великі пасіки, що належали козацькій старшині та духовенству. Кочубеї були власниками селітряних заводів, що виробляли порох для армії. Від 1775 — у складі Полтавського повіту Новоросійської губернії, від 1802 — Полтавської губернії Російської імперії.
У 1817р. до Диканьки приїздив цар Олександр І, і на честь його перебування 1820р. споруджено Тріумфальну арку.
Жителі Диканьки постраждали від голоду навесні 1921 року. В той же час комуністична влада організувала у Диканьці збір коштів і продуктів для голодуючих Поволжя: лише за кілька днів вересня було зібрано 60 тис. карбованців та від Диканського комітету незаможних селян 4 пуди круп і 53 пуди зерна.
Від 7 березня 1923 Диканька стала центром району у складі Полтавської округи, від 1932 – район у складі Харківської області, від 1937 р. — Полтавської області УРСР. З 1957р. Диканька – селище міського типу.
Цікавинки Диканьки
Від колишнього ансамблю садиби Кочубеїв збереглася Тріумфальна арка. Побудованана у 1820 р. на честь зустрічі і перебування царя Олександра І у Диканьці (автор проекту — академік архітектури Луїджі Руска, класицизм). Арку вважають єдиною пам’яткою на землях сучасної України, пов’язаною з увічненням пам’яті про війну і перемогу над вояками Наполеона у війні 1812 року. Відреставрована 2008 року.
Миколаївська церква. Опис церкви 1912 року засвідчує, що перша дерев’яна церква в ім’я Св. Миколая із дерев’яною дзвінницею була споруджена з благословіння Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, отже можна припустити, що її будували між 1657 і 1684 роками. За іншою версією, вона побудована була Л. А. Кочубеєм 1722, закрита 1754.
Дзвіницю при Миколаївській церкві було побудовано із матеріалів розібраної церкви Різдва Пресвятої Богородиці за проектом вище згаданого архітектора Луїджі Руска. Її будівництво розтяглося і тривало у 1810–1827 роках.
Церква Св. Трійці, побудована у 1780 р. у стилі пізнього бароко, хрещата за поземним планом (архітектор невідомий). Саме Троїцьку церкву пов’язують із письменником Миколою Гоголем: нібито, саме тут бував коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом». У цій же церкві 1908 року настоятель отець Костянтин, батько Василя Короліва Королів Костянтин Іванович (рос. Корольов), обвінчав Олексу Діхтяра і Варвару Корольову (написання прізвища було саме таке — на російський зразок), що була двоюрідною сестрою Василя.
Як ніякий інший край області, багата Диканська земля природою. Це й призвело до створення Регіонального ландшафтного парку «Диканський» (площею 11945 га), на території якого знаходиться сім пам’яток природи, у тому числі загальнодержавного значення – урочище “Парасоцький ліс”, відомі в окрузі природоохоронні об’єкти “Кочубеївські дуби”, “Бузковий гай”, “Ялиновий гай”, “Пивоварські ставки” та інші заповідні місця.
При самісінькому в’їзді до райцентру, вздовж старої дороги на Полтаву, є кілька дубів-велетнів, що охороняються як пам’ятки природи. Кочубеївські дуби – пам’ятка природи вікових дерев, охороняється Законом України з 1964 року. Це 4 велети (один стоїть окремо, неподалік лісницва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5-1,8 м і висотою 20-22 м, що залишились від дубової алеї, яка прикрашала в’їзд до першої садиби Кочубеїв.
За легендою, біля одного з велетенських дубів з 14-аршинним обхватом, що не зберігся, юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з гетьманом України Іваном Мазепою. Цей дуб так і називається в народі: дуб Марії або дуб Мазепи.
Ніде в світі немає такої, як у Диканьці, Бузкової ями. Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар’єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва. Ще є й унікальний Ялиновий гай, посаджений у 1908-1910 роках. Взяті під охорону держави, гаї входять до створеної у цьому районі зони відпочинку, місця народних гулянь, проведення різних свят.
М.В. Гоголь навіки прославив Диканьку, звідси й починався той гоголівський край, що дав великому художнику слова силу й наснагу для творчості. Часто приїздив він сюди, щоб помилуватися красою Диканьки, її чудовою природою, побувати на іскрометних вечорницях, послухати українських народних пісень, записати неймовірні історії, скоріше схожі на легенди та перекази, пізнати неймовірні історії, скоріше схожі на легенди та перекази, пізнати мову і душу народу. Наслухавшись різних оповідань та бувальщин з життя народу, відвідуючи весілля, ярмарки та інші гуляння й видовища, глибоко вив чаючи звичаї, обряди й традиції козаків та селян Диканського краю, юний гоголь зібрав цікавий етнографічний і фольклорний матеріал, використаний у подальшій літературній діяльності.
Багато місць на Диканщині пов’язують з різноманітними епізодами і героями творів Гоголя, а тому радять відвідати хутір поблизу Диканьки.
Даний історико-культурний комплекс розташувався в затишному хуторі Проні і з 2003 року відкритий для гостей. Саме це місце стало прототипом села у відомому творі М. Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».
Опішня – столиця українського гончарства
Усього за 22 км від Диканьки знаходиться селище Опішня, жителі якого споконвіків займалися гончарним промислом. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців.
Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця віддавна славилася в усьому світі. На межі ХІХ та ХХ століть гончарною справою у селищі займалися близько тисячі родин. У другій половині ХХ століття протягом сорока років в Опішні працював завод «Художній керамік». Нині ж гончарство – приватна родинна справа. В гончарській столиці України ним займаються і великі, і малі.
Ідею створення в Опішному національного культурно-мистецького центру виношував ще відомий кінорежисер і письменник Олександр Довженко. У 1954 р. він записав у своєму щоденнику: “Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різьбярів і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців”.
У 1986 р. в Опішному було засновано Музей гончарства, з 2001 р. – Національний музей-заповідник українського гончарства. У його складі працюють Інститут керамології (відділення Інституту народознавства НАН України, на теренах СНД аналогів не має), Центр дослідження українського гончарства, Національний архів українського гончарства, гончарська книгозбірня України, меморіальні садиби майстрів О.Селюченко та Пошивайлів.
Державна спеціалізована художня школа-інтернат I-III ступенів “Колегіум мистецтв у Опішному“, що діє у складі музею, також не має аналогів на теренах СНД та в Європі.
Нині музей-заповідник володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (десятки тисяч одиниць зберігання), де представлено роботи всіх національних шкіл художньої кераміки. Він став місцем паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки та культури, урядовців, громадян України й інших держав. Його відвідують усі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину.
На подвір’ї музею розкинувся так званий Гончарський етнопарк (галерея монументальної й садово-паркової глиняної скульптури). Просто неба стоять неймовірні витвори найрізноманітніших розмірів і форм, виконані митцями з різних міст України – переможцями Всеукраїнських гончарських фестивалів, що проводяться в Опішні. Тут і янгол із куришкою (підставкою для свічки), й усміхнений вусатий дідуган із люлькою, й традиційні опішнянські фігурки, лелеки, що символізують розмноження роду і є своєрідним оберегом Опішні, й оголена молодичка, що читає журнал “Наталі” і за якою спозирають крізь тин цікаві сельчани, й закоханий кентавр та хор козаків.
Не менш цікаві експонати й у самому музеї. Чого вартий, наприклад, мисник, заставлений посудом із різних куточків України: тут і теракотові (не покриті лискучою поливою) глечики, в яких на диво довго зберігається молоко, і куманці для лікерів, що зодягалися на руку, й горщики та ін. У музеї можна переглянути виставку унікальних фото кінця ХІХ ст., ознайомитися з колекціями декоративних тарілок, навіть власноруч виготовити свій глиняний витвір. Ні з чим не зрівняне відчуття, коли під пальцями оживає кавалок глини, витягується, набуває форми, перетворюється на виріб.
Мабуть, найкраще враження від музею висловив у 1999 р. Єжи Бар, тодішній посол Польщі в Україні: “Я думав, що глину побачу, а побачив народ”.
Котельва – продовження Полтавської архітектурної традиції
Котельва — одне з найбільш ранніх поселень лівобережної Гетьманщини. Виникнення населеного пункту відносять до середини ХVI ст, і лише в 1709 р. тимчасово включена до складу Слобожанщини. Тож поява нового населеного пункту на Лівобережжі заклала його розвиток як на політичній, так і на релігійній арені
pravoslavie.poltava.ua
Точних даних про заснування храму немає. Писемною пам’яткою, що свідчила про його побудову, було лише богослужбове Євангеліє з дарчим написом червоними літерами. Головною історико-архітектурною пам’яткою Котельви є Свято-Троїцька церква (1812), що являє собою взірець містечкового неокласицизму.
За інформацією з сайтів: Мандруємо Україною, dykanka.at.ua, Вікіпедії, Радіо Свобода, КПІ
