«Принц» і злидарі: як Гройсман бідних рахує

Об’єктивно життя в країні легшим та комфортнішим не стає. Втім, все залежить від того, у яких критеріях обчислювати цю комфортність та з чим її порівнювати. Кабмін нещодавно запропонував нову методу підрахунку бідних. Чому нову? Тому що традиційний ООНівський маркер під умовною назвою «5 доларів» (якщо людина споживає менше 5 доларів на день, вона вважається бідною) псує Гройсману всю статистику. Відтак уряд вичислятиме злидарів – як й заповідала БПП – «по-новому». Із застосуванням трьох груп критеріїв.

Мовою офіціозу виклад цих критеріїв звучить занадто складно. Якщо максимально спрощувати, то перша метода підрахунку спирається на так звані «основні монетарні критерії бідності». Це коли за точку відліку береться прожитковий мінімум, з яким порівнюється середній щомісячний дохід громадянина. Друга група критеріїв – «інші монетарні критерії». Тут маються на увазі якраз знамениті «5 доларів», визначені ООН як межа бідності. Третій варіант підрахунків – «немонетарні критерії»: наявність 4 з 9 ознак депривації (тобто неможливості задовольняти основні потреби). Наразі уряд вирішив «заміксувати» всі три методи, аби вийти на найбільш об’єктивні цифри щодо фінансового стану населення. Це необхідно, аби чіткіше уявляти стратегію боротьби з бідністю, програму якої (розраховану до 2020 року) втілюватиме Кабмін. Нова метода знадобилася й для того, щоб привести у відповідність українські реалії до світових. Наприклад, врахувати те, що в Україні купівельна спроможність долара в цілому вища, ніж у Західній Європі. Скажімо, хліб у нас дешевший (хоча із такими цінами на городину, як цьогоріч, котрі не падають навіть у розпал сезону, ми скоро доженемо й переженемо європейських сусідів).

Проте яку об’єктивну картину ми маємо наразі? Як повідомив Інститут демографії і соцдосліджень імені Птухи, можна вважати, що бідних в Україні – близько 60%. Це якщо брати до уваги «основні монетарні критерії». Іншими словами, саме стільки людей мають дохід нижчий, аніж фактичний прожитковий мінімум. Він відрізняється від офіційного (для працездатних – 1684 грн., для пенсіонерів – 1312 грн.) і зараз дорівнює 2800 грн. Це та сума, за яку українець зможе купити мінімально необхідні товари і послуги на місяць.

Однак й тут слід зробити поправку на українські реалії. Адже у цивілізованих країнах немає понять «офіційний дохід» та «неофіційний». Тобто випадки приховування статків та ухиляння від сплати податків, звичайно, мають місце (інколи цим грішать навіть відомі публічні персони), але щоб пів-країни займалося заробітчанством (з виїздом за кордон чи прямо на місці) – такого, звичайно, нема. Наша тіньова економіка, яка займає мало чи не 50%, нівелює усі розрахунки та спотворює об’єктивну картину. Тому, напевно, орієнтуватися на прожитковий мінімум та середньомісячний дохід і не варто. Але як тоді обчислювати бідність?

Асоціація постачальників торгівельних мереж наводить дані щодо того, скільки українці (у відсотках) витрачають на їжу. Можливо, «танцювати» слід саме від цього. Адже чим більше витрачається виключно на харчі (і ні на що більше), тим бідніша людина і тим глибша її депривація. Отож, українці майже 50% своїх доходів витрачають на їжу. Цей показник набагато більший, ніж у країнах Європи. Так, наприклад, у Румунії на продукти витрачають 27,5% сімейного бюжету, в Литві – 25,4%, Болгарії – 19,7%, Естонії – 19%, зазначають в Асоціації.

Дані Асоціації постачальників співпадають з картиною, котру дає Держстат. За його даними, на продукти харчування та неалкогольні напої у середньостатистичного громадянина йде аж 49,8% доходу. Ще 40,5% українці витрачають на непродовольчі товари та послуги. А от на одяг і взуття – лише 5,6%, ще гірше з відпочинком – на нього українці можуть відкласти тільки 1,4% сімейного бюджету.

Водночас у грошовому еквіваленті понад 20 мільйонів українців витрачають в день менше 49 гривень. За цим показником Україна посіла сьоме місце в міжнародному рейтингу бідності країн, який щороку складає видання Bloomberg. Гірші від України справи лише у Венесуелі (перша сходинка). Хоча ще минулого року Україна посідала третє місце у рейтингу бідності. А це означає, що якісь зрушення все-таки є. Але й з ними не все так однозначно.

Уряду можна було б зарахувати в плюс підвищення мінімальних зарплат та зростання соцстандартів, якби ці процеси не зводила нанівець галопуюча інфляція. Бо наразі від подібних кроків користі небагато – радше навпаки. Тому до подолання бідності Україна навіть не наблизилася. Проте на даному етапі важливо усвідомити проблему, а не ховати її за різними способами визначення фінансового стану громадян. Адже саме тут й виникають сумніви відносно того, навіщо нинішньому складу Кабміну знадобилося наново перераховувати бідних.

Чи не для того, аби звітувати про те, що «руїну подолано»? Чи зменшити кількість судсидіантів? Чи справити враження на закордонних партнерів, котрі чекають на конкретні результати, а не на жонглювання цифрами та фактами? Крутити методами підрахунків бідності як циган сонцем для того, щоб переконати фінансових донорів у незворотності реформ – справа нехитра. Але й у Міжнародному валютному фонді (чи деінде, звідки йдуть в Україну інвестиції) рахувати вміють також. Краще вже зосередитися на тому, що реально можна зробити для поліпшення економічної ситуації та підвищення рівня життя громадян.

Якщо вірити міністру соцполітики Реві, держава не збирається бездіяти і готує ряд позитивних починань: обіцяє допомагати з працевлаштуванням інвалідів, людей старше 45 років,перевчаючи їх на нові спеціальності, затребувані ринком. Також в планах – зменшення податків для людей з низьким і середнім доходом (до 10 тис. грн.) і збільшення їх для високооплачуваних, але про це поки що не чути. Як не чути й про розвиток сільської місцевості. Тут не просто обіцяно відремонтувати інфраструктуру і запустити нові автобуси абощо. Кабмін планує стимулювати сільгоспвиробників за допомогою пільг, залучати «на село» молодих агроспеціалістов, виділяючи їм гроші на будівництво житла.

Однак поки що все це залишається планами на майбутнє (аби не сказати – рожевим маревом можновладців, котрі, може, й хотіли б зробити як краще, але не знають, як за це взятися). Бідність тим часом не відступає, а влада не бореться з нею, а лише вивчає зі сторони, розкладаючи явище на складові. Так справа навряд чи зрушить з місця, бо, зрештою, неважливо навіть, скільки саме в країні бідних, важливо, аби їх не було зовсім. Але це вже з розряду зовсім нездійсненних мрій.