7 липня 1941 року почалася Битва за Київ, або як її називали радянські військові історики «Київська стратегічна оборонна операція». Тривалий час значна частина цієї історичної події всіляко замовчувалась або перекручувалась. І не тільки внаслідок величезних втрат Червоної Армії, хоча вони були дійсно жахливими. За результатами операції 616 тисяч червоноарміців було вбито і потрапило в полон, більше 82 тисяч було поранено, втрачено 411 танків, 28 тисяч гармат та мінометів, 343 бойових літаки.  Тривалий час радянська пропаганда всіляко уникала згадувань про те, що 37-ю армією, яка безпосередньо захищала Київ, командував генерал Андрій Власов – майбутній герой оборони Москви, який в 1942-му здався німцям та створив так звану «Русскую освободітєльную армію». Також  досить тривалий час прожила легенда про те, що радянські генерали пропонували відвести війська, а Сталін наполягав «обороняти Київ за будь-яку ціну». З часом виявилось, що саме генералітет переконав «вождя» у тому, що треба відстоювати існуючі позиції.

Ще одна сторінка, яку не любили чіпати, і яка досі повністю не досліджена – візити до Києва в липні і серпні 1941 радянського «диверсанта № 1» – полковника Іллі Старинова. Адже навіть після того, як було визнано, що Хрещатик та Успенський         собор були підривані не німцями, а радянськими диверсантами, ніхто так і не назвав виконавців.

Продовжуючи тему диверсійної та підпільної роботи, слід зазначити, що в цей же час радянською владою почало формуватися як київське «партійне» підпілля, так і резидентура НКВС. Участь першої струтури була сумною: практично в перші два тижня окупації німці знищили її майже повністю (причому, по «наводці» одного з головних «підпільників»). Подальша робота запасних структур «партійного» підпілля звелася  до незначних акцій, «розборок» у власному середовищі та загибелі окремих героїчних «ентузіастів». Від НКВС, власне кажучи, в Києві було сформовано дві структури. Від НКВС УРСР було сформовано структуру більш відому зараз як «група Кудрі». Від НКВС СРСР резидентуру в Києві очолював Віктор Карташов. Від останнього залишилося цікаве свідчення – доповідь на ім’я Судоплатова про «недоліки» в організації партизанського та підпільного руху.   З доповіді видно рівень «професійності» радянських органів при організації даної роботи. Що в принципі зрозуміло: самі «організатори» працювати у підпіллі не лишалися. І не їх потім німці вішали навпроти Бесарабки та катували у камерах. До речі, проблеми «групи Кудрі» почалися з того, що т.з. «будинок Гінзбурга» (де в нього зберігалася рація і зброя) також було підірвано під час радянських диверсій на Хрещатику.

Окремий розділ Київської операції – оборона Київського укріпленого району (КиУР). Система укріплень, яку почали створювати ще наприкінці 20-х років, входила у так звану «Лінію Сталіна» – величезний комплекс оборонних споруд від Балтійського до Чорного морів. Слід зазначити, що у 1932 році будівництво КиУР було припинено, а у 1933 – укріпрайон законсервовано. В січні 1939 року укріпрайон був фактично неготовий до виконання бойових завдань. І хоча це було констатовано перевіркою, ніяких позитивних зрушень не відбулося: у вересні 1939-го радянський кордон відсунувся на захід і станом КиУР до червня 1941-го не переймалися. Залишки бетонних ДОТів (довгочасних огневих точок) КиУРу досі можна побачити на Київщині. Багато з захисників укріплень там і загинули. В південному секторі КиУРу німці підривали ДОТи разом із захисниками або випалювали вогнеметами. Оточений ДОТ № 102 був підірваний зсередини власним гарнізоном.

Київська оборона почалася 7 липня 1941 року. Фактично вона закінчилася в кінці вересня 1941-го загибеллю командування Південно-Західним фронтом на чолі з генералом Кирпоносом під Лохвицею. Відчайдушна атака 5 кавалерійської дивізії РСЧА назустріч оточеним була відбита німцями. Перед Вермахтом відкрився шлях на південний схід та південь.

Згадуючі сьогодні загиблих у ті страшні дні, пам’ятаючи хоробрість бійців, які до кінця виконали свій військовий обов’язок, не забуваємо і тих прорахунків та злочинного недбальства, яке було допущено багатьма радянськими керівниками. Буває, чийсь героїчний подвиг – це результат чийогось злочину. Не забуваємо це сьогодні, коли перед очима стоять подвиги українських героїв: Іловайськ та Савур-Могила, Донецький аеропорт та Дебальцево. Чи все зробили нинішні керівники, щоб цих жертв не було? Чи понесуть покарання винні?  Не забуваємо…

Блог Павла Аніськовича