За даними Держслужби статистики, на початок 2016 р. в Україні дітей віком до 18 років було 7 614 006 осіб, тобто 17,9% усієї чисельності населення (без територій АТО, Криму і Севастополя).
У жовтні минулого року Верховна Рада провела слухання «Права дитини в Україні: забезпечення, дотримання, захист». Захід мав би стати помітною суспільною подією, проблематика ж бо надважлива. Проте… Він, як і чимало подібних – до нього й після – виглядає на суто формальний.
Що, власне, такі слухання означають? Виокремлюється певний день, у сесійній залі збираються небайдужі до теми, а також цілком байдужі, проте наділені владними повноваженнями. Доповідає представник профільного міністерства, співдоповідає профільний комітет ВР, затим – обговорення і схвалення рекомендацій. За якийся час відполіровані – тією чи іншою мірою – рекомендації ухвалюються постановою Верховної Ради й передаються до гілок влади та інших інститутів, яким адресовані. Позаяк, даруйте за тавтологію, рекомендації мають рекомендаційний характер, контроль за виконанням відбувається, скажімо так, у щадному режимі. Тобто за якийся час парламент може заслухати інформацію про виконання рекомендацій, але то вже зазвичай на рівні комітету.
Та повернімося до слухань. A чого це я про них розводжуся, хоча минуло вже три місяці, як Верховна Рада затвердила Рекомендації слухань, а від самого заходу й поготів – спливло понад півроку?
Так от: хоча доповідач – заступник міністра соціальної політики С.Устименко – і стверджував, що «дотримання прав дитини в Україні є одним із пріоритетних напрямів роботи виконавчої влади», та переважна більшість промовців зазначала, що із забезпеченням та захистом прав дітей, із їхнім соціальним становищем ситуація погіршилася, й то суттєво. Влада каже, тому що війна. І тому що «глибока соціально-політична криза». Тож треба заощаджувати. Виходить, на дітях.
У 2015-2016р.р. припинено фінансування санаторно-курортного лікування, оздоровлення та відпочинку дітей, дитячо-юнацьких спортивних шкіл за рахунок Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; багатодітні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу вже не мають пільг з оплати житлово-комунальних послуг; діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, втратили право на вступ поза конкурсом до вишів; скасовано безоплатне харчування учнів 1-4 класів шкіл. Також скасовано мінімальний розмір допомоги на дітей одиноким матерям та вдовам. Мовляв, деякі мами зі статусом «одиначок» мешкають разом із батьками своїх дітей, котрі утримують родину. А що тепер робити вдовам та діятм воїнів, які загинули на Донбасі?
Малозабезпечених родин («бо війна» і «бо криза») дедалі більшає, вони віддають дітей у інтернати, тобто на утримання держави. Утримання в такому закладі 2014р. становило від 60 до 380тис.грн на одну дитину.(Скільки з цих грошей доходить на потреби дитини – інше питання). «Зекономили», словом.
Катастрофічний стан охорони дитячого здоров’я, завмирання профілактичної дитячої медицини, відсутність вакцин і вкрай необхідних ліків – тема окремої розмови.
За інформацією Уповноваженого при Президенті України з прав дитини, 12 % дітей потерпіли від агресії в Донбасі; 27 % дітей страждають від жорстокості і насильства; понад 100 тисяч дітей мешкає в інтернатному закладі; кожна третя дитина живе за межею бідності.
Пробі кричать дитячі онкологи, стоматологи, інфекціоністи. 80% онкохворих дітей інфіковані гепатитом. Загалом гепатитом заражені 4 мільйони людей, із них третина – діти. 90 дітей зі 100 мають зіпсовані постійні зуби, а стоматологічних кабінетів у школах уже немає.
Система соціального захисту зосередилася на наданні субсидій. Але насильство в сім’ї та інтернатних закладах, бездоглядність, зростання дитячих наркоманії та алкоголізму, інші просто-таки волаючі проблеми самими субсидіями не вирішити.
Станом на січень 2016 року в Україні зареєстровано 153547 дітей-інвалідів, більшість із них не мають можливості повноцінного життя в суспільстві. Насамперед – окрім вроджених вад розвитку – сьогодні це хвороби нервової системи, психічні та поведінкові розлади. Діти стали безневинними жертвами моторошних дорослих забав на Донбасі: лише в Луганській області мешкає близько 335 тисяч дітей, із них, за інформацією громадських організацій, дві третини – на окупованій землі. Понад 20 тисяч дітей – «тимчасово переміщені особи». Дитину тримають у стані постійного стресу і війна, і лиха «мирних територій»: злидні, згубна залежність батьків, нездоровий клімат у родині, соціальне сирітство…
Тим часом центри соціальних служб сімї, дітей та молоді потерпають від нестачі кадрів, що взагалі унеможивлює будь-яке втілення державної політики у цій царині.
Зрештою, якою є ця державна політика, втямити важко: ні Стратегія сталого розвитку “Україна – 2020”, ні Програма діяльності Кабінету Міністрів України жодних завдань у дотриманні та захисті прав дитини не ставлять. Нічого не чути про загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2017-2021 роки», хоча дія попередньої такої програми завершиолася у 2016р.
Спробувала бодай побіжно з’ясувати, чи виконана хоч дещиця з Рекомендацій тих парламентських слухань (22 лютого 2017р. своєю постановою № 1906-VIII Рекомендації затвердила Верховна Рада України).
Пропонувалося в березні на засіданні РНБО розглянути питання про дотримання прав дітей. Інформації на підтвердження немає.
Щодо законопроектів, рекомендованих до якнайшвидшого ухвалення (частина з них Господь знає відколи чекає на свою чергу) картина десь така:
Очікує на друге читання – 4
Очікує розгляду – 6
Очікує рішення – 1
Опрацьовується в комітеті – 2
На підпис Президентові пішло аж два закони: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо покращення захисту права дитини на належне утримання» -22 травня, і «Про внесення змін до Сімейного кодексу України (щодо забезпечення дотримання житлових прав дитини) – 26 травня.
Державні цільові програми: оздоровлення та відпочинку і розвитку мережі дитячих оздоровчих закладів на період до 2021р.; лікування дітей, хворих на дитячий церебральний параліч та з надання паліативної допомоги дітям рекомендовано було затвердити відповідно до 1 травня і 1 квітня. Віз і нині там…
Ознайомитися з рештою добрих побажань, тобто Рекомендацій, аби спробувати проаналізувати стан виконання, можна ТУТ.
Згідно з Державною доповіддю про становище дітей в Україні «Реалізація Конвенції ООН про права дитини в Україні: досягнення, проблеми, переспктиви» (за період 2009-2016р.р.), службами у справах дітей лише у І півріччі 2016р. проведено 13 434 рейди, під час яких виявлено 5574 безпритульні та бездоглядні дитини. Такі діти можуть бути влаштовані у притулки та центри, де надається соціальна, психологічна, медична, правова допомога. У 2009р. таких притулків було 90 – на 3875 місць, у 2015р.– 10 на 400 місць.
Можливо, хтось захоче звинуватити мене в «не тих» настроях. Тут, мовляв, війна, а ти сієш паніку ще й довкола «дитячих питань». Це не паніка – лише констатація, за якою має розвиднитися бодай якийся шлях у бік змін. Скажімо, на моє переконання, вкрай потрібне запровадження посади парламентського Уповноваженого з прав дитини. Крім того – на часі зосередження масиву відповідальностей у одній структурі: адже попри те, що Конвенція про права дитини є складовою нашого законодавства, питаннями прав дитини займаються всі потроху – Міністерство соціальної політики, Міністерство молоді та спорту, Міністерство освіти і науки, Міністерство охорни здоров’я… І, звичайно, слід виконувати бодай те, що заплановано.
У тексті Рекомендацій уже згадуваних слухань є , серед іншого, таке: «Заходи щодо соціального, медичного, правового захисту дітей у діях центральних та місцевих органів виконавчої влади набули ознак другорядності, чим зумовлено накопичення негативних тенденцій у сфері захисту прав дитини».
Тобто в державі, яка, за Конституцією, «соціальна і правова», – дитина є другорядною. Другорядною є людина, тільки маленька. Тобто, другорядною є людина.
Одна з учасниць усе тих же слухань прохопилася: «Що б ми не говорили, у нас сирітство буде доти, доки ми не почнемо саджати чиновників…»
Але хто ж їх посадить? Вони ж – пам’ятники…
Блог Олени Бондаренко
