«Ми конструювали радіопередавач, а інші зводили барикади на випадок появи карателів. На нашому третьому лагпункті ми забарикадували всю зону. Але ми не розраховували на танки, ми думали тільки про піхоту. Жіночий табір, особливо «штабний барак», ми обплутали колючим дротом. Кузня працювала день і ніч, куючи холодну зброю. Залізні грати, що їх ми познімали з вікон бараків, служили для цього матеріалом… Уже задовго до повстання ми проносили до табору вибухівку, тепер її складали у пляшки, які могли вибухати…»

Це маленький епізод із повісті Ференца Варконі   «Допоки одного дня…» (журнал «Континент, №3, 1975р. Париж)  про 40 днів і ночей Кенгірського повстання 16 травня – 26 червня 1954 року. Автор повісті – мій батько, один із активних учасників повстання. Задовго до  появи «Архипелага ГУЛаг» О.Солженіцина у ефірі «Радіо Вільна Європа», де батько працював в угорській редакції, він першим розповів світові про героїчний і трагічний Кенгірський здвиг.

Відтоді про повстання багато написано: свідчення  учасників, повісті, романи. Знято документальні – й навіть художній – фільми про Кенгір.

Протягом  1953 – 1954 рр.. табори особливого призначення, де утримувалися переважно політв’язні, охопила хвиля повстань: Рєчлаг (Воркута, 19.07 – 1.08.1953р.), Горлаг (Норильськ, 26 .05 – 4.08.1953р.), Степлаг (Кенгір, 16.05 – 26 .06.1954р.).

В «особливих» таборах і умови, й ставлення до в’язнів були «особливими»: цинічні приниження, побиття, покарання карцером, голодом, убивства – здебільшого без жодного приводу. За свідченням очевидця, із 7500 етапованих 1944р. до Степлагу, через  рік лишилися живими 300.

Після смерті Сталіна повстанські настрої посилилися. В‘язнів Кенгіру надихнули і масові виступи у Воркуті та Норильську 1953р. У Кенгірському повстанні брали участь понад 10 тисяч в’язнів, із них близько 60% – українці. Усього ж із 20 тисяч ув’язнених у Степлагу було 9596 українців  – переважно вояки УПА, зв’язкові, члени ОУН.  Також – чимало литовців, «лісових братів». Усі мали великі строки, переважно 25 років (так званий «бандерівський стандарт») за статтею 58 КК СРСР. Більшість була молодими за віком, ідеологічно переконаними людьми, які мали досвід поводження зі зброєю.

Поштовхом до вибуху стали події на Великдень, 15 травня: колону жінок вели з нічної зміни до зони, назустріч ішла чоловіча зміна, і ті, й інші – переважно українці. Пролунало привітання: «Христос воскрес!» –  «Воістину воскрес!» Вартовий різонув чергою з автомата по чоловіках, 13 загинуло на місці, 5 померли в лікарні, 28 були тяжко поранені.

16 травня розпочався загальний страйк. Адміністрація перевела до політв’язнів  кримінальників, доручивши їхньому ватажнові Е. Слученкову спровокувати різанину –  «з десятком трупів» – аби ввести війська. Та група вояків УПА (серед них – і Володимир Караташ, свідок у  моїх батьків на вінчанні) переконали «побутовиків» приєднатися до повстанців.

Створили орган самоврядування –  Конспіративний центр, якому підпорядковувалися три комісії: безпеки, військова та пропаганди. Їм підлягали керівники пунктів спротиву, тим, у свою чергу – командири бараків, бригад, корпусів, секцій. Працювало електроживлення. Встановили телефонний зв’язок. Сконструювали короткохвильовий радіопередавач, із якого намагалися повідомити світові про повстання (22-23 червня начебто це вдалося зробити). Виготовляли листівки: оперативна інформація, повідомлення про заходи, роз’яснювальні звернення до місцевих мешканців та охоронців. Організовували концерти, вечори поезії, уроки малювання, вишивки. Закохувалися, священики-в’язні вінчали молоді пари (моїх батьків також)…

Були сформульовані вимоги: перегляд справ; амністія для неповнолітніх та інвалідів; переведення табору із особливого на загальний режим; скасування табірних нашивок із номерами та зняття грат із вікон бараків; право частіше писати додому; восьмигодинний робочий день; зарахування робочих днів один за сім «за ударну роботу»; збільшення заробітку; вільне обрання місця проживання після звільнення; репатріація іноземців; зміна офіційного ставлення до родин засуджених за ст.58; незастосування покарань для членів Комісії та активістів.

Урядова комісія з вищого керівництва ГУЛагу та прокуратури СРСР прибула на переговори з повсталими. Переговори завершилися нічим.

26 червня о 4.00 у зону рушили 1 600 солдатів із сотнею собак, 2 пожежні машини, 5 танків Т-34.  Виготовлені повстанцями засоби спротиву  – металеві списи, саморобні гранати, пляшки з негашеним вапном та піском – були проти них безсилими. Українські жінки та дівчата у вишиванках, узявшися попід руки, вийшли назустріч танкам. Танки пішли  по людях…

700 загиблих, понад тисячу поранених. Суд, 436 засуджені на додаткові терміни, 36 розстріляно, по 500 чоловіків і жінок етаповано у глухі сибірські краї: «Дальстрой», «Озерлаг» (там я народилася).

Для чого були потрібні ці страшні муки і великі жертви? Чому  ці чоловіки і жінки заплатили життям і новими  табірнми поневіряннями за 40 днів свободи?

А може, це уроки нам, нинішнім?

Урок свободи. Лише внутрішньо вільна людина здатна бути сильною, незламною і невпокореною. Людина залежна не може самостійно будувати своє життя, відстоювати  переконання, боротися проти утисків, творити нове. Це розуміла завжди будь-яка влада, нинішня так само: людині, яка дбає лише про виживання, важко думати про свободу. Тому треба обрати  владу, яка цінує вільних людей.  Україна має в цьому сенсі багаті традиції.

Урок гідності. «Ми відчули себе не номерами, а людьми», – сказав про ті події один із учасників.   У нелюдських, нестерпних умовах – лишитися людьми, співчувати і співпереживати, рятувати – навіть ціною власного життя. Ми це вміємо, як  показала Революція Гідності.

Урок відваги. Фактично беззбройні, люди виходили проти танків. Ніхто не здався. Сьогодні це нам потрібно як ніколи. Не лише на Сході, а й тут – поруч із нашою цинічною- загребущою. Для початку хоча би – відвага не давати хабарів.

Урок любові. Тієї, що дає сили жити, веде на герць і перемагає, «смертю смерть подолавши». Коли полюбимо себе  і все добре у минулому й сьогоднішньому, – зможемо взяти із цієї любові енергію для перемог надалі.

І ще один урок, останній, але важливий: герої Кенгіру не взялися нізвідки: за кожним і кожною з них – історія роду і народу, морально-світоглядні цінності, батьківські мова, віра  і повчання, рідний край. Маючи це за собою, ми все пересилимо.

 

 

Блог Олени Бондаренко