Самісінький початок 60-х. Моя бабця Ганна і я, вставши, коли ще й на світ не благословлялося, чалапаємо зі своєї Горіхівки на базар, до селища (у нас кажуть «посьолок») Краснодон. У торбах – молоко, сир, трохи яєць та огірків, на продаж. Як продамо, купимо цукру, оселедця і мені гостинець – півника на паличці. Глевкого «хрущовського» кукурудзяного хліба ми не купуємо, дід Санько десь доп’яв мішок борошна, то бабця такий смачнющий хліб пече!..
Ті базарювання запам’яталися вранішньою прохолодою, нехитрими гостинцями, а найбільше – безногим дядьком у саморобному дерев’яному візку. Дядько рвав міхи старенької гармошки і хрипко волав: «Марчук іграєт на гітарє, і морє Братскоє пойот!..» Біля візка лежали дві дощечки (такі, як ото господині долівку рівняють, коли мастять) – щоб відштовхуватися, коли їдеш. Іще жерстянка з копійками та кілька цигарок.
Згодом я дізналася, що герой пісні О.Пахмутової, інженер Олексій Марчук – один із будівельників Братської ГЕС, із яким композиторка познайомилася 1955р., під час чергового турне просторами Союзу. Але донині у моїй свідомості пісня про нього асоціюється з отим безногим дядьком на краснодонському базарі. Я й досі бачу того візка, й ті дві дощечки обабіч, і чую хрипкий і розпачливий голос у супроводі верескливої гармошки, брязкання копійок у жерстяній банці та недоречно-врочистий подзвін безлічі медалей на дядькових широких грудях.
Їх, отих дядьків, на краснодонському базарі, як і по всеньких радянських усюдах, було чимало – безногих, безруких, на милицях, зі спотвореними, зраненими обличчями. Вони ходили поміж рядів, і за ними йшов моторошний урочистий подзвін їхніх бойових нагород. Жінки, жалісно витираючи очі кутиком хустки, всипали їм до торби, а комусь і просто до кашкета чи в долоні, якесь яйце, огірок, грудочку масла чи відливали молока в пом’яту залізну кружку.
Згодом каліки-фронтовики з базару щезли. Може, хто й знав, куди вони поділись, але волів не розпатякувати…
За радянських часів телевізор полюбляв на 9 травня демонструвати бадьорих, життєлюбних, щорік молодших орденоносців. У перебудовний «розгул гласності» почали з’являтися сюжети про ветеранів, які – подекуди, подеколи – живуть, так скажімо, в умовах, що не зовсім відповідають високому званню переможців. Нині час від часу подибуємо такі картини існування тих, хто, як прийнято говорити, рятував світ від нацизму, що кров холоне і серце мліє. При цьому – і в радянський період, i за гласності та демократизації, й нині, в незалежній Україні, – величезні кошти з державного бюджету пливуть на фінансування деяких ветеранських організацій.
До прикладу, Організації ветеранів України. За інформацією на її інтернет-сторінці, у 24 обласних (із розгалуженнями на районні, міські, первинні тощо) та Київській міській на обліку перебуває 11051тис.людей. Крім індивідуального, Організація ветеранів України передбачає колективне членство. Колективних членів ОВУ 19, серед них – Всеукраїнська спілка радянських офіцерів, Асоціація ветеранів внутрішніх військ України тощо. Центральний офіс ОВУ розташований на Липській,16 – у престижній будівлі в середмісті столиці.
Очолює організацію, «незалежну від будь-яких політичних партій і рухів», народний депутат України II – VII скликань (фракція Компартії України) Петро Цибенко.
До речі, Петро Степанович – автор законопроекту «Про організацію ветеранів України» (1.09.2010р.) Хоча діяльність ветеранських організацій в Україні й регулюється низкою законів: «Про об’єднання громадян”, «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та іншими, – законотворець, вочевидь, вирішив, що «рідна» організація має працювати за окремим законом. Профільний Комітет ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів не знайшов потреби в ухваленні цього законопроекту, позаяк « Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України висловило ряд зауважень до законопроекту, зокрема, в частині невідповідності положень щодо звільнення від оподаткування виробничої діяльності підприємств та організацій, які виділяють благодійні кошти на потреби Організації ветеранів України, нормам податкового законодавства, формування коштів Організації ветеранів та її місцевих осередків з субсидій, передбачених законодавством України, неузгодженості з вимогами Бюджетного кодексу України…»
Свого часу один велемудрий чоловік мовив: «Коли не знаєш, о що ходить – знай:ходить о гроші»…
Сказати би, що громадськість мовчить, так ні. Довкола бюджетних грошей, які виділяються ветеранським організаціям, тривалий час точаться дискусії, що переростають у конфронтації. Волонтери та бійці АТО цілком слушно вимагають, щоб державні кошти виділялися і надавалися винятково прозоро, за результатами відкритих конкурсів. «Досвідчені» ветеранські структури наполягають на збереженні статус-кво. А чого ж – лише 2017р. і лише в Києві ветеранські організації мають отримати 2млн.997тис.гривень плюс маже 4млн. – на «заходи пам’яті». Тобто, припускаю, замість допомоги на ліки стареньким ветеранам, котрі нині нерідко в буквальному сенсі бідують – кошти можуть просто списуватися.
Аж нарешті 5 травня цього року робоча група в Мінсоцполітики ухвалила рішення про перевірку діяльності ветеранських організацій, які діють в Україні, на предмет витрачання мільйонів бюджетних гривень без жодної звітності…
Серед «заходів пам’яті», гадаю, не останнє місце посідають акції 9 травня. Цьогоріч вони супроводжувалися скандалами та провокаціями. В Дніпрі колона Опоблоку на чолі з відомим персонажем – О.Вілкулом – під червоними прапорами, портретами Сталіна та «колорадськими» символами протистояла ветеранам АТО. Наша чудова, сучасна селфі-поліція разом із тітушками трощила черепи захисникам України від російської агресії,котрі тільки й вимагали, що прибрати антиукраїнську символіку.
Ще рік тому СБУ мала провести перевірку діяльності Житомирської обласної організації ветеранів. Чи була перевірка, чи ні – але й нині під портретами Леніна-Сталіна ця діяльність небезуспішно триває. А в березні цього року голова Житомирської обласної організації ветеранів напав на журналіста 24 каналу, який розслідує використання коштів, що виділяються на зазначену діяльність із державного бюджету.
Не обійшлося і в Києві. Марш «Безсмертний полк» – акція, заснована в Росії й координована звідти ж, була покликана розпалити суспільний конфлікт в Україні. Ініціатори акції – Київська міська організація ветеранів України. За даними російських ЗМІ, координував її колишній журналіст каналу “Інтер” та ведучий “Антимайдану” Юрій Кот, який після перемоги Революції Гідності опинився аж у Москві – разом з усією компанією Партії регіонів. Власне, саме цей Кот нагнітав істерію на кшталт: «Нас нє пустят, но ми всьо равно пойдьом!».
Я справді за гідне вшанування всіх українців, які полягли і вижили в боях проти нацистської навали, більшовицького терору і нинішньої російської агресії. Ми справді не можемо забувати, що українці зажили слави і шани під час Другої світової. Фахівці стверджують, що українці становили 9 млн. із понад 30 млн. осіб, які перебували в Червоній армії за роки війни. Україна втратила понад 4,1 млн. своїх синів і доньок загиблими на полі бою,померлими від ран, померлими та страченими в концтаборах. Близько 60 тисяч українців загинуло, воюючи в радянських партизанських загонах, де їх перебувало понад 180 тисяч. Серед героїв Радянського Союзу українці становили 18,2%. Зі 115 двічі героїв Радянського Союзу українців – 32. За виняткові мужність і героїзм під час війни 2,5 млн. українців нагороджено орденами і медалями. У складі радянських збройних сил воювало чотири Українських фронти.
Першим підняв прапор Перемоги над Рейхстагом українець із Сумщини Олексій Берест. Акт про капітуляцію Японії (2 вересня 1945р.), який засвідчив завершення Другої світової війни, від радянської сторони підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.
Наші співвітчизники відважно воювали у складі іноземних формувань. Так, з 15 тисяч особового складу Окремої Чехословацької бригади на чолі з Людвигом Свободою 11тисяч – закарпатські українці. До 50 тисяч українців служило в канадській армії. Понад 40 тисяч американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, Північній Африці, Європі, брали участь в операції “Оверлорд” і вікопомній зустрічі на Ельбі в 1945 році.
Нарешті, єдина у світі армія, що воювала за визволення України водночас і проти нацистської Німеччини, й проти більшовицького СРСР –Українська Повстанська Армія. Це було добре організоване, вишколене, озброєне військо чисельністю, за різними дослідженнями, від 100 до 300 тисяч.
На моє переконання, шлях України до зміцнення і процвітання пролягає лише через суспільні примирення і порозуміння. Тільки так ми зможемо і матимемо право стверджувати, що нам близькі європейські ментальні орієнтири.
Водночас найважливіше в цьому поступі є сповідувати, плекати і розвивати властиво українські світоглядні цінності. В Україні споконвіку виявом мудрості й відваги вважалося ставати єдиною потугою супроти супостата-загарбника і найбільшою ганьбою – прислужувати ворогові, надто лихої години, підступно підточуючи власну країну ізсередини.
Сьогодні приклад відповідального українського мислення показують діти й онуки вояків Української Повстанської та Радянської армій, які в степах Донбасу пліч-о-пліч боронять Вітчизну від російського агресора.
Берімо у них цей приклад. Адже захищати Україну треба й тут, далеко від фронту. І захищати найперше від тих, кого прийнято називати «п’ятою колоною».
Кожні громадянин і громадянка повинні мати змогу доступитися до інформації, скільки бюджетних, а отже, наших гривень, потрапляючи до «ветеранських» організацій, допомагають виживати стареньким, немічним і незабезпеченим ветеранам, і скільки та куди витрачається левова частка цих коштів.
Бо лише божевільний або ворог можуть не зауважувати, що в Україні діють структури, які підривають національну безпеку і суспільну єдність. І вони, ці структури, діють за наші з вами гроші. Тобто, ми платимо їм за знищення України.
Блог Олени Бондаренко
