В історії з громадянством Андрія Артеменка (а також з громадянством Хатії Деканоїдзе, котра нещодавно повернула собі грузинське підданство) найбільш обурливим є те, що громадянство як таке перетворюється на чинник заохочення чи покарання.
Дві речі Президент Порошенко робить вперше: масово роздає паспорти і забирає їх (останній випадок, щоправда, одиничний і не доведений офіційно – принаймні, поки що). І біда не в тому, що, як кажуть опоненти президента, Банкова почне використовувати інститут громадянства для тиску на невгодних персон. Біда в тому, що до цього інституту не існує поваги.
В цій історії некрасивим є все. І те, що першим про відповідний указ президента заявив екс-шеф Артеменка Олег Ляшко (а мали б – речники глави держави та його офіційний сайт). І те, що від Порошенка так довго чекають підтверджень існування такого указу. І те, що комісія з питань громадянства при президентові України (саме за рішенням цієї комісії президент може видавати укази про прийняття до громадянства і виходу з нього) на своєму засіданні нібито взагалі не розглядала ситуацію з Артеменком. І те, що насправді Артеменко покарано зовсім не за подвійне громадянство. І те, нарешті, що таке позбавлення суперечить чинному законодавству.
Якщо говорити про реверанси Артеменка в бік Росії, то він у цьому не самотній. Один кум Путіна Медведчук чого вартий. А якщо говорити про подвійне громадянство, то Артеменко не самотній й поготів. Пов’язаний з “ДНР” Юхим Звягільський має ізраїльський паспорт, “ватний” мер Одеси Генадій Труханов (зайнятий зараз активною совєтізацією міста) – російський та грецький паспорти, недавній герой лікарняно-судових епопей Роман Насіров володіє британським підданством. Список цей можна продовжувати до нескінченності, адже кожен другий чиновник та нардеп вчасно подбав про “запасний аеродром”.
Тому якщо вже позбавляти українського громадянства – то всіх вище названих (і не названих) персон. І якщо вже позбавляти – то виключно у відповідності до закону. Але всіх не вийде – забагато впливових людей (зокрема, й з оточення президента) будуть ображені. І за законом – не вийде теж, бо закону поки що й не існує. Президентський проект відповідного документу включений до порядку денного Верховної Ради, проте не виключено, що його направлять на повторне перше читання – на цьому, принаймні, наполягає парламентський комітет з прав людини. Відтак для регулювання правовідносин лишається чинний закон про громадянство та Конституція України.
Конституція ж дає президентові право “приймати до громадянства України” та припиняти його, однак стаття 4 Основного закону говорить про те, що “підстави набуття і припинення громадянства визначаються законом”. А закон (діючий) не дозволяє мати подвійне громадянство, але й прямо не забороняє його. Крім того, він не прописує чіткого механізму позбавлення особи українського паспорту (у випадку, якщо в неї буде виявлено “альтернативні” паспорти). Анулювання українського громадянства можливо або в разі добровільної від нього відмови, або в разі добровільного ж набуття громадянства іншої держави. Проте останній факт ще треба довести, а Артеменко, наприклад, твердить, що свій канадський паспорт він здав.
Однак справа не в цьому конкретному депутаті. І навіть не в тому, потрібно чи ні Україні подвійне громадянство (це – окрема непроста і контраверсійна тема). Справа у вибірковому (і не правомірному) застосуванні закону. Останній момент може сильно не сподобатися нашим європейським партнерам, якщо вони відслідковують подібні речі. До речі, довге мовчання президента та його апарату з приводу наявності указу щодо Артеменка можна трактувати як свого роду пробний камінь: чи проковтне соціум та істеблішмент подібну ідею? Чи все таки “повстане”, вимагаючи збереження статусу кво?
Як менеджера президента можна зрозуміти: він придумав найбільш простий та найменш болісний спосіб відсторонення своїх опонентів. Їх навіть не треба робити фігурантами кримінальних проваджень, розпочинати суди, визначати розмір застав, вдягати електронні браслети. Замість всієї цієї тяганини достатньо лише підписати указ про позбавлення громадянства – і проблему знято. До речі, народний депутат, котрий втратив українське громадянство, автоматично втрачає і право бути членом парламенту, а отже – вибуває з гри та активної політики.
Однак тут є чимало непродуманих нюансів. Наприклад, можливість відновити втрачене громадянство (чинний закон це не забороняє). Крім того, чи варто взагалі з набуття подвійного громадянства робити “зраду батьківщини”, як це могло бути за часів СРСР? Цивілізований світ дивиться на подібну проблему інакше, і його ліберальність не в останню чергу визначена можливістю отримання бонусних податкових дивідендів – від “нових” громадян, котрі в даний момент живуть та працюють у цій державі. Та й взагалі у тренді зараз – розширення прав та свобод індивідуума, а не звужування їх до формату сучасної Росії чи Білорусі.
Однак – повторюю – всі ці моменти належать до дискусії про прийнятність чи неприйнятність подвійного громадянства. Тобто до питання, яке на сьогодні лишається відкритим – в силу відсутності оновленого законодавства. Діяти ж, покладаючись не на закон, а на власні забаганки та політичну кон’юнктуру, в жодному разі неприпустимо. І те, як легко розсталися з українськими паспортами “запрошені іноземні фахівці”, котрі дивилися на Україну як на тимчасовий проект, зайвий раз доводить цю тезу. Бо коли в ім’я нібито високої цілі одним дозволено те, що заборонено іншим, провал та неуспіх гарантовано.
Що ж стосується Андрія Артеменка, то за пропозицію зняти санкції з Росії він як політик, без сумніву, має бути покараний. Як саме – вирішувати не президенту, а тим, в чиїй компетентності лежить це питання. Добре було, якби кожен в цій країні займався своєю справою, розуміючи її суть та кінцеву мету. Бо прикро не за Артеменка чи будь-якого іншого персонажа, а за владу і державу, котра не може дати раду ані собі, ані своїм підданцям.
