Приклад Туреччини є достатньо наочним: хвороба владолюбства, яку не “лікують” опозиція і народ, загрожує серйозними ускладненнями. Тож спостерігаємо за сусідом і робимо висновки, щоб і самим не сісти в “автобус без гальм”
Події на тому березі Чорного моря для України є і значущими, і повчальними. Те, з якою спритністю президент Эргодан змінив під себе країну, і те, як він наплював на інакомислячих, безсумнівно, дуже сподобається декому в Україні. І стане прикладом для наслідування. Адже для того, щоб стати майже султаном, потрібно, як виявилося, зовсім небагато. Лише перекроїти Конституцію, використавши для цього механізм референдуму. Старо як світ? Безумовно. Дієво? І тут також сумнівів немає.
Що зробив Ердоган? Провів плебісцит, у результаті якого отримав безпрецедентні повноваження плюс можливість залишатися на своєму посту до 2029 року. А також право оголошувати надзвичайний стан, особисто призначати міністрів, видавати укази, які отримають статус законів, обирати більшість суддів вищих судів і розпускати парламент. Нова система скасує роль прем’єр-міністра і зосередить владу в руках президента, фактично підпорядкувавши йому всю державну бюрократію в країні.
Потрібно зазначити, що подібного не досягав ще ніхто з українських правителів, хоча спроби продовжити і зміцнити свою владу мали місце. Далі за всіх зайшов свого часу Леонід Кучма – він заручився підтримкою Конституційного суду, який на догоду своєму протектору ухвалив рішення вважати його другу президентську каденцію першою. Мотивація при цьому була такою: після ухвалення нової Конституції України у 1996 році Леонід Кучма обирався президентом лише один раз – у 1999-му, а отже, має право поборотися за цю посаду ще й у 2004-му.
Хотів цього Кучма чи ні – сьогодні вже не так важливо. У 2004-му була написана зовсім інша історія, переломним моментом якої стали політична реформа і рішення про третій тур президентських виборів. Гра компромісів завершилася тим, що Віктор Ющенко став президентом України, але з дуже урізаними (внаслідок політреформи) повноваженнями. Зрозуміло, що перекроєна Конституція не давала спокою “помаранчевому” лідеру. Виявилося, що Основний Закон, який залишався недоторканим протягом 8 років, дуже легко переписати, коли цього вимагає політична кон’юнктура.
На екваторі свого правління, в останніх числах 2007 року, Ющенко видав указ про заснування “Національної конституційної ради” (проіснувавши три роки, НКР було ліквідовано в 2010-му, так і не оприлюднивши результатів своєї роботи). Було очевидно, що третій президент України мав бажання переписати Конституцію і, як стверджували його опоненти, хотів скористатися цим переписуванням для обнуління першої каденції.
Цілком можливо, що все саме так і було, недарма небезпека такого сценарію на коротку мить об’єднала БЮТ і Партію регіонів — у 2009-му ці дві фракції взялися проштовхувати ідею парламентської республіки, яка передбачала б обрання президента Верховною Радою. При цьому члени БЮТ не були посвячені в деталі цього прожекту. Щодо Партії регіонів, то вона незабаром дистанціювалася від загального переговорного процесу з БЮТ.
Воно й зрозуміло: на початку 2010-го представник ПР отримав найбільшу в цій країні владу, а в кінці року повернув собі повноваження Кучми, скасувавши (руками все того самого Конституційного Суду) політреформу-2004. Перемогти в боротьбі за другий термін Віктор Янукович збирався так само, як це свого часу зробив Кучма: призначивши в спаринг-партнери найбільш неприйнятного для частини електорату політика.
Як і Ющенко, Янукович заснував Конституційну асамблею. Як і Кучма, дав наказ готувати нову редакцію Конституції, після ухвалення якої можна було б відмінусувати собі одну каденцію. При цьому він тримав у рукаві ще один козир – ідею про обрання глави держави парламентом (від неї “регіонали” і не думали відмовлятися). Але, зрештою, так само, як і Ющенко з Кучмою, Янукович зазнав повного краху своїх планів, намірів і сподівань – тільки причини, які до цього призвели, були дещо іншими, ніж у двох вищезгаданих політиків.
Щодо Петра Порошенка, то через місяць після обрання його президентом – 26 червня 2014 – він вніс у Верховну Раду проект змін до Конституції України. Документ отримав номер 4178. Докладно зупинятися на ньому немає сенсу, оскільки 27 листопада того самого року проект було відкликано, а активну фазу конституційного процесу призупинено. Зазначу лише, що законопроект 4178 значно розширював поле діяльності президента України.
Так, глава держави отримував право замість голів обласних і районних адміністрацій призначати “представників президента” з повноваженнями контролю за органами влади. А ще він мав можливість звільняти силовиків та інших посадових осіб без згоди Верховної Ради. Щодо посади прем’єр-міністра, то законопроектом передбачалося майже одноосібне внесення президентом відповідної кандидатури – не дотримуючись рішення коаліції, а лише з урахуванням побажань” парламентських фракцій.
Кожен з українських президентів (за винятком хіба що Кравчука) мав велике бажання вкотре перелицювати Конституцію, для того щоб реалізувати як мінімум дві мети. По-перше, додати собі повноважень. По-друге, використовувати дату ухвалення нової редакції Конституції як точку відліку тієї нової ери, коли перше президентство просто не зараховується. Турецький лідер Ердоган підійшов до подібного завдання з великим розмахом, одразу зайнявши своє правління на найближчі 12 років.
У парламентсько-президентській республіці, якою (поки що!) формально є Україна, кращого стримуючого (для глави держави) чинника, ніж Верховна Рада, не придумано. В її руках – і доля Конституції, і доля наступних парламентських виборів, які (якщо буде ухвалено новий виборчий кодекс) відбудуться за іншими лекалами і забезпечать іншу якість вищого законодавчого органу.
Нам поки ще не потрібно винаходити велосипед, щоб приборкати апетити правителя, який загрався в Бога. Якщо ж парламент України допустить перекроювання Конституції, не станемо говорити, що нас не попереджали. Приклад Туреччини є досить наочним: хвороба владолюбства, яку не “лікують” опозиція і народ, загрожує серйозними ускладненнями. Тож спостерігаємо за сусідом і робимо висновки, щоб і самим не сісти в “автобус без гальм”.
