В Україні розгортається чергова хвиля під умовним гаслом: «Нова Конституція!». Тривають розмови про необхідність ухвалити нову редакцію Конституції України, бо стара вже не влаштовує. Цілком зрозуміло, що виникли ці  розмови та ініціативи не з доброго дива, а у світлі майбутніх виборів, і є вони складовою передвиборчої агітації. Так само зрозуміло, що Конституція України хоч і не є досконалою, але вона прийнятна і демократична, і проблема лише в тому, що Основний Закон  часто ігнорують  обрані чи  найняті на роботу українським народом народом державці та управлінські кадри.

Власне, Громадський рух «Рідна країна» вже ініціював суспільну дискусію щодо проекту концепції «Український президент – 2019» і запропонував власне бачення того, яким чином можна змінити країну та привести діяльність органів державної влади у відповідність до вимог чинної Конституції без ухвалення нової редакції Основного Закону чи внесення змін до нього. Концепція передбачає цілком реальний механізм створення за 100 днів дієвої парламентсько-президентської республіки в Україні, відповідно до Конституції.

І все ж, варто визнати, чинна Конституція України містить певні норми, які просто необхідно змінювати, або й взагалі вилучати.

Корінні народи

            Стаття 11 Конституції встановлює, що «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Необхідність внесення змін до статті 11 Конституції України є зрозумілою й небезпідставною. Чому?

«Корінні народи» — чітко зафіксована міжнародно-правова категорія, що увійшла у практику через дві конвенції Міжнародної організації праці (МОП): Конвенцію (1957 р. № 107) про корінне населення та інше, що веде племінний спосіб життя, і Конвенцію (1989 р. № 169) про корінні народи та народи, які ведуть племінний спосіб життя у незалежних державах.

У міжнародно-правовій практиці поняття «корінний народ» поширюється на:

а) народи, які ведуть племінний спосіб життя у незалежних країнах, соціальні, культурні та економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національного співтовариства, і становище яких регулюється повністю або частково їхніми власними звичаями або традиціями, або спеціальним законодавством;

б) народи в незалежних країнах, які розглядаються як корінні, зважаючи на те, що вони є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є певна країна, у період її завоювання або колонізації, або у період встановлення існуючих державних кордонів, і які, незалежно від їхнього правового становища, зберігають деякі або всі «свої соціальні, економічні, культурні і політичні інститути».

Тобто для корінних народів, на відміну від національних (етнічних) меншин, характерне те, що вони, по-перше, є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є певна держава, у період її завоювання або колонізації, або у період встановлення існуючих державних кордонів, і, по-друге, ведуть племінний спосіб життя.

На території України під визначення, передбачені Конвенціями, підпадає український та кримськотатарський народи, тому виникає питання, про які інші «корінні народи» йдеться в статті 11 Конституції України?

Тому згадування в ст.11 Конституції «корінних народів» є некоректним, а саму статтю необхідно змінювати, наприклад, виклавши її в такій редакції: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу на території Автономної Республіки Крим та національних меншин України».

Образи та наклеп від народних обранців

Частина перша статті 80 Конституції України встановлює, що народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Справа в тому, що на теперішній час, як такої, відповідальності за образу чи наклеп чинним законодавством не встановлено. Статті 125 та 126 Кримінального кодексу України, які передбачали таку відповідальність, втратили чинність з ухваленням нової редакції Кодексу (01.09.2001 року).

Власне, нині  «наклеп» чи «образа» є порушенням права особи на честь і гідність, або ж ділову репутацію, і захищаються ці права в судовому порядку за цивільним законодавством.

Таким чином, частина перша статті 80 Конституції, яка стосується відповідальності народного депутата за образу чи наклеп, є анахронізмом та підлягає виключенню.

«Дніпровська» та «Кропивницька» області

Відповідно до статті 133 Конституції України, яка встановлює систему адміністративно-територіального устрою України, до складу України входять, зокрема, Дніпропетровська та Кіровоградська області. Водночас, обласні центри вказаних областей вже давно перейменовані на Дніпро та Кропивницький. Варто все ж  привести у відповідність назви областей, що закріплені в Конституції. Взагалі, за можливості, доцільно було б просто передбачити, що зі зміною назви обласного центру автоматично підлягає зміні назва області.

Військові бази

Пункт 14 Конституції містить положення, згідно з яким використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.

Зрозуміло, що зазначений пункт було внесено спеціально для того, аби російські воєнні бази могли розміщуватись на території України, а саме в Севастополі. Також цей пункт надає легітимності Харківським угодам, які до цього часу Україна не денонсувала.

За сьогоднішніх реалій ця норма має бути негайно вилучена.

Отже, Конституційною формулою для сучасної України є:

– безумовне виконання чинної Конституції України та ухвалення низки законів, які забезпечать таке виконання і приведуть діяльність державних органів у відповідність до вимог Конституції;

– зміна застарілих норм Конституції та приведення її окремих положень у відповідність до реалій сучасної України, що повинно здійснюватись шляхом обговорення в суспільстві, із залученням експертів, науковців, законотворців та громадськості, а не за участі політиків, чиє бачення Конституції зазвичай є ситуативним та суб’єктивним.

Микола Томенко,

Віктор Марусиченко

Громадський рух “Рідна країна”