Історія з географією

Нещодавно (власне, під час виступу на День незалежності) Президент України вкотре задекларував, що основною метою нашої держави є вступ до Євросоюзу.

Сприйняття даної мети, як обов’язкової для подальшого розвитку України вже мало не стало аксіомою. Хоча існують речі, які спонукають як мінімум замислитися: а чи справді це так?

Саме по собі членство в Європейському Союзі аж ніяк не вирішить жодної з проблем, які існують в Україні. Членство в цій організації так і не зробило, наприклад, Грецію успішною в економічному плані державою. Членство в Євросоюзі не повернуло Кіпру майже 37% відсотків його території, захапаної сепаратистами за підтримки Туреччини. Існуючі внутрішні конфлікти призвели до виходу з організації одного з найпотужніших її членів – Великої Британії.

Наразі рогоряється конфлікт між керівництвом Євросоюзу та країнами «Вишеградської четвірки»: ну не бажають поляки, словаки, чехи та угорці бачити у себе так званих «біженців» з Африки. І їх цілком можна зрозуміти. Якщо, наприклад, Франція або Німеччина відчувають перед країнами «третього світу» моральну відповідальність в історичному плані – як колишні країни-колонізатори, то яке до цього діло мешканцям Східної Європи? Тим більше, що значна кількість представників національних і релігійних спільнот, які намагаються мігрувати у Європу не намагаються засвоювати норми життя країн перебування. Вони радше схильні нав’язувати свої погляди. Недарма керівник МВС Польщі заявив з цього приводу, що: «Політика безпеки — це державна політика, а не європейська».

Наші можливі «родичі» по європейській сім’ї також не палають бажанням побачити нас у своїй компанії. Не встиг Президент України виступити, а вже озвався такий собі пан Юнкер – президент Єврокомісії: «…мій друг Порошенко сказав декілька днів тому, що Україна є Європейським Союзом і НАТО, але зараз це не те і не інше…».

Справа навіть не в тому, що слова Порошенка були перекручені (в його виступі йшлося лише про дорогу, що веде до членства у Євросоюзі і НАТО). Останні заяви керівника Єврокомісії яскраво демонструють дрейфування від іміджу «головного лобіста України в ЄС» до політика, який закликає «думати про покращення стосунків з Росією». Навряд чи це випадково. І навряд чи свідчить про щось інше, ніж про те, що бізнесові інтереси багатьох європейських діячів стоять вище, ніж проголошувані ними цінності.

До речі, про цінності. Свого часу (на початку 2000-х) при підготовці Конституції Євросоюзу християнські діячі різних конфесій вносили пропозиції про включення  туди всього лише згадування про християнську спадщину Європи. На жаль, дана пропозиція зустріла опір і в оприлюдненому проекті було лише непевне формулювання «культурні, релігійні та гуманістичні джерела історичної спадщини країн Європи».

Характерно, що пропозицію підтримали не тільки католицькі Польща, Італія, Іспанія та Португалія, але й протестантські Німеччина та Данія, учасники крітської (2003 року) наради православних церков. Категорично проти виступила Франція і (що взагалі ні в які ворота – бо не входить в ЄС і нині) Туреччина. Тривалий час одним з популярних єропейських гасел був так званий «мультікультуралізм». Але після заяви пані Меркель про крах вищезазначеної політики згадок про мультикультурність якось поменшало… Загальновідома «толерантність» теж якось не дуже радує. Особливо з погляду на те, що терпимість до так званих меншин переходить у їхні претензії заткнути рота всім, хто не розділяє їхніх смаків та вподобань.

Таким чином, так звана «об’єднана» Європа не лише всередині має розходження у поглядах на власну історичну спадщину, культурні традиції та мораль але й навряд чи здатна щось запропонувати.

Все вищезазначене абсолютно не означає, що автор є противником європейського вектору розвитку.  Але! Треба мати власну гідність, уміння відстоювати свій погляд на розвиток держави і на засоби її захисту. Україна – не боржник європейської спільноти. Скоріше, Європа нам винна. Зокрема, з того моменту, коли створила з сепаратистського анклаву другу албанську державу. Хочеться нагадати, що до Косова, за існуючими у міжнародному праві поглядами, нація, що мала державність не отримувала підтримки у намаганнях створити ще одну. Косівський прецедент цю традицію зруйнував. Тому і кримські сепаратисти з їх московськими хазяями відчували себе в 2014-му набагато впевненіше, ніж могли б.

Україна не входить до Євросоюзу. Чи увійде – час покаже. Керівництво держави  має робити все, аби зрештою європейскі колеги зверталися: «Просимо, увійдіть до нашого дому», а не обсмикували за публічні виступи. І коли представник ОБСЄ розповідає, що українська армія «не має права на вогонь у відповідь»…

Це – наша земля. І ми маємо право! А розважливі і незворушні євродіячі повинні усвідомити: ми не прохачі. Ми, як і колись, той щит, що захищає Європу від нечисті зі сходу.