Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко

У заголовок винесені слова великого українського режисера Сергія Параджанова. В серпні місяці, третього числа виповнюється 30 років з того дня, як нас покинув Іван Миколайчук… Великий український актор, який встиг також відзначитися як сценарист та режисер. Вірніше, не встиг… Важко оцінити, скільки він міг би ще створити яскравих ролей, написати сценаріїв – йому було лише 46 років, коли він пішов.

Людина, яка (вибачте за штампи!) «вийшла з народу» і «створила себе сама». Як Тарас Шевченко чи Олександр Довженко.  Четверта дитина у багатодітній селянській родині (тринадцять дітей!).

Щось було у цьому акторі таке, що не просто асоціювалося з українством – пробуджувало, вселяло оптимізм у не найкращі для України часи. Мабуть тому, при всій його успішності, його не надто любила влада – мав репутацію «неблагонадійного». Дві премії на початку кар’єри, у 1967 та 1968, а потім – повне ігнорування якогось відзначення творчих досягнень. І посмертна Шевченківська премія у 1988 році.

«Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною відзнакою», «Захар Беркут», «Вавілон XX» – дійсно знакові фільми, у яких знявся Миколайчук. Але й у тих стрічках, які «не тягнули» на видатні творіння, він створював незабутні втілення. Його персонажі не залишали байдужими жодного глядача.

Окремим рядком стоїть у творчості Миколайчука «Пропала грамота».  Фільм знімався у розпал русифікації – мабуть тому і був відправлений на полицю більш як на 10 років. Адже автори (а Миколайчук був не тільки виконавцем головної ролі, але й, фактично, співрежисером) створили не «совєтскій», а саме УКРАЇНСЬКИЙ витвір мисецтва, який і досі з задоволенням дивляться мільйони українців.   За згадками очевидців, Миколайчук у фільмі дав нове життя звучанню бандури – до нього в жодному фільмі не використовували так широко можливості цього інструменту. Ну, і його роль. Козак Василь. «Горілки все одно пити не будемо… …трішечки, але відро», «Слухай, ти спиш, чи може ти здох?»,  « – Хто на тому світі пив горілку, тут п’є смолу. – Давай смолу!». І «Запорізький марш». Ні, все-таки в тодішньому «совку» цього дійсно дозволити не могли. Згадайте Івана.