Президент Порошенко – мовою офіціозу – «вказав на необхідність створення в Криму національної автономії кримських татар», а Конституційна комісія взялася до напрацювань змін, які будуть внесені до законодавства у зв’язку із цим. Ідея контраверсійна, оскільки перше, що спадає на думку, це – а чи не запізно держава Україна надумала творити подібну автономію? Можливо, якби такий замисел втілити раніше, результати кримського «референдуму» у 2014-му були б інакшими? Другий момент: чи не є деокупація півострову більш актуальним завданням, аніж виписування норм, котрі можуть бути прийняті де-юре, але не можуть бути імплементовані де-факто (принаймні, на даному етапі)? І, нарешті, третє питання: чи допоможе автономія повернути Крим Україні, чи в даному разі йдеться про не пов’язані між собою речі? Розберемо кожен з цих пунктів окремо.
Назад, у 1996-ий
Слід зазначити, що коли перша українська Конституція була на стадії творення, ідея автономії сприймалася здебільшого негативно. Іронія долі та історії: тоді, 20 років назад, у розширенні прав кримських татар та у введенні в правовий вокабуляр поняття «корінних народів» вбачали потенційну загрозу сепаратизму. Зараз – навпаки – у нереалізованих повною мірою задумах кінця 1990-х бачать запобіжник від розхитування країни.
Але, як стверджує одна заяложена банальність, «історія не знає умовного способу». Це дійсно так. Ми можемо лише фантазувати на тему, що було б, якби кримські татари отримали свою автономію ще у 1996-му та якби Кучма і Єльцин не домовилися б рік по тому про пролонгацію перебування Чорноморського флоту Росії в Криму (що потягнуло за собою подальше зросійщення півострову).
Україні важливо зіграти на випередження, адже Росія намагається зараз запропонувати кримським татарам свою альтернативуДоведеним фактом залишається тільки те, що під час «російської весни» особливу агресію та наполегливість у виклянчуванні собі «каменів з неба» проявили ті населені пункти півострову, де російськомовне чи російське населення становило понад 50-70 відсотків. Натомість райони компактного проживання кримських татар та українців не виявляли ознаки міжнаціональної ворожнечі та не були помічені у прагненні опинитися під російським прапором.
Чи могли б події 2014 року розвиватися за іншим сценарієм, якби корінний народ Криму мав на той час свою автономію? На це питання не існує однозначної відповіді. Адже чисельна російська «діаспора» все одно домінувала б над 12% кримськотатарського населення. Проте, напевно, така автономія могла б стати одним з тих превентивних заходів (наряду із виведенням Чорноморського флоту, державною політикою з українізації тощо), котрі у майбутньому унеможливили б анексію півострову. Але так, на жаль, не сталося. Тому повернемося до реалій, на які доводиться зважати зараз.
Деокупація чи автономія?
18 травня Україна і світ відзначатимуть День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Вже вчетверте роковини минатимуть в умовах російської окупації. Напередодні цього дня голова Меджлісу Рефат Чубаров зазначив, що «увага кримськотатарського народу буде прикута до столиці нашої держави, до Києва. Бо саме тут історична справедливість по відношенню до кримськотатарського народу нарешті має бути відновлена. Та сама справедливість, якої кримські татари не змогли добитися за 23 роки, що передували російській окупації», – сказав він.
Що означають ці слова? Передусім те, що кримські татари не вважають свої права забезпеченими Україною повною мірою. Але водночас покладають всі свої надії саме на Україну – проблеми вибору на кшталт «з ким бути» тут просто не існує. «Уявіть собі на хвилину, що ви – кримські татари. Зі своєю дуже складною, десь трагічною, десь величною попередньою історією. Сьогодні ви думаєте про те, як зберегтись на своїй землі зі своєю мовою, культурою, звичаями, традиціями. Ви хочете того, чого хочуть усі. Усі народи. І якщо ви намагаєтесь такими зберегтись, ви маєте спиратися на право, яке вам це дозволить», – говорить Чубаров.
Відтак зрозуміло, що закріплення кримськотатарської автономії в українській Конституції – навіть попри неможливість її втілення в теперішніх реаліях – для зацікавлених осіб важить дуже й дуже багато. Бо обертає поки що віртуальну, віддалену у часі мрію про збереження своєї самобутності на юридично закріплене майбутнє, хай і тимчасово відтерміноване, але не зняте з порядку денного.
Та Україні важливо взятися до роботи не лише задля підтримки морального духу кримськотатарського народу. Україні важливо зіграти на випередження, адже Росія намагається зараз запропонувати кримським татарам свою альтернативу. А, точніше, псевдоальтернативу. Московський «Держкомітет Криму» в особі його голови Заура Смирнова повідомив, що незабаром буде створена «федеральна національно-культурна автономія» кримських татар.
«Триває робота в Санкт-Петербурзі, в Астраханській області, у Москві зі створення регіональних національно-культурних автономій кримських татар. Після цього кримські татари отримають право створити національно-культурну автономію федерального рівня», – говорить Заур Смирнов. За його даними, головою такою автономії стане Ейваз Умеров – цілковито лояльний до Кремля діяч.
Іншими словами, Москва заходилася будувати «потьомкінську дєрєвню», за фасадом котрої зяятиме порожнеча, але на фасаді красуватимуться «правильні слова» про «автентичність малих народів» та про «розвиток їхньої мови і національної культури», якими вже зараз з насолодою жонглюють кремлівські пішаки. Тепер – слово за Україною, а краще не тільки слово, а й діло також, адже питання про те, що є нині важливішим – автономія чи деокупація, вочевидь, має тільки одну вірну відповідь, і відповідь ця – «і перше, і друге».
Повернути Крим
І, нарешті, про те, чи допоможе впровадження автономії визволити півострів з окупації. Власне, прямої залежності тут немає. Але Україна не має права знову зрадити надії кримських татар. Тим паче, що під п’ятою Путіна вони живуть аж ніяк не в добробуті, а – терплячи репресії та гоніння за свою чітко виражену проукраїнську позицію.
Крім того, прописавши у Конституції автономію кримських татар, Україна з більшим моральним правом апелюватиме до різного роду міжнародних судів, на чию допомогу у поверненні наших земель держава покладає сподівання. І все ж автономію не слід розцінювати ані як панацею від всіх можливих негараздів, ані як двигун, що пришвидшить деокупацію. Не впадаючи в екстаз від теперішньої своєї «щедрості», держава має просто виконувати свою роботу. Й роботу над помилками зокрема.
