Чому не працюватиме «мовна» постанова Київради?

Є дві групи причин, з яких проект постанови Київради «Про подолання наслідків совєцької окупації в мовній царині» в разі ухвалення буде однозначно пробуксовувати. Перший «жмуток» факторів, які призведуть до невиконання такого документу, закладено в самому тексті постанови. Другий набір причин пов’язаний з тим, що ця постанова суперечить все ще чинному закону про мови в редакції Ківалова-Колесніченка. З найкращих міркувань депутати Київради поставили віз поперед коня – замість того, щоб використати всі важелі впливу на «старших» колег з парламенту і вимагати обнуління цього закону та ухвалення нового, вони прийняли постанову, котра залишатиметься виключно паперовою ініціативою.

Протиріччя та неузгодженості

Прикметно, що у текст постанови, покликаної захищати українську мову, «закрався» один русизм. У другому пункті неправильно вжито родовий відмінок – «…є відображенням знака» замість «відображенням знаку». І це не чіпляння до дрібниць, а лише акцент на важливості справжньої, всеохопної українізації. Проте що пропонують зробити депутати Київради?

Перший пункт постанови говорить про те, що «в місті Києві мовою роботи, діловодства і документації органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій комунальної форми власності є державна мова – українська». А як щодо організацій та установ некомунальної форми власності? Наприклад, стосовно редакцій засобів масової інформації? Чи можна вмотивувати їх до переходу на українську мову? Питання, звісно, риторичне. А ще таке, котре має бути вирішене на державному рівні.

Але йдемо далі. Пункт третій говорить про те, що «в усіх сферах обслуговування громадян вживається державна мова – українська». Чи тут також мається на увазі комунальна форма власності? І, між іншим, що таке «сфера обслуговування» у розумінні Київради? Дефініція відсутня, як і конкретика. Виходячи з контексту пункту третього, можна припустити, що уявлення про сферу обслуговування у КР завузьке, адже в тексті згадано лише меню закладів громадського харчування та торгівельних закладів.

А як щодо, наприклад, значної кількості приватних медичних та навчальних закладів? Чи має бути тамтешнє «меню», чи то пак прайс-лист, так само викладений українською? І хто перевірятиме медиків на предмет їхнього спілкування з пацієнтами та володіння україномовною термінологією (а це, до речі, колосальна проблема для Києва)? Ще важливіше відслідкувати, яким є стан справ у навчальних закладах, у дитячих садках приватної форми власності тощо.

Без жорсткого контролю за виконанням постанови та накладення санкцій на порушників подібна ініціатива автоматично перетворюється на профанацію. Нагляд за дотриманням постанови Київради покладено на ряд підзвітних їй комісій – комісію з питань культури, туризму та інформаційної політики; комісію з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв’язків, комісію з питань транспорту, зв’язку та реклами; комісію з питань торгівлі, підприємництва та регуляторної політики.

Проте не зрозуміло, як саме діятимуть представники перерахованих комісій. Вчинятимуть періодичні вибіркові рейди? Збиратимуть скарги від громадян? Запровадять для останніх «гарячу лінію»? І, нарешті, головне питання: як каратимуть тих, хто свідомо ігнорує мовні вимоги Київради? Частково відповідь на це питання міститься у п’ятому пункті постанови, де, зокрема, йдеться про таке.

«Доручити виконавчому органу Київської міської ради, його структурним підрозділам (…) при укладенні типових цивільно-правових, господарських договорів з суб’єктами господарської діяльностів сферах земельних відносин, реклами, транспорту, інвестиційної діяльності, управління комунальним майном та інших передбачати обов’язок контрагентів неухильно дотримуватись положень даного рішення, та відмовляти у поновленні таких договорів у разі, якщо суб’єктами господарської діяльності допущено порушення окремих пунктів цього рішення».

Механізм непоновлення договорів із суб’єктами господарської діяльності, котрі ігнорують мовну політику міської влади, не можна назвати ефективним. Адже усунути порушення необхідно тут і зараз, а не тоді, коли добіжить кінця строк дії договору і фігурант звернеться до органів КМДА по його пролонгацію. Але альтернативних методів впливу (наприклад, штрафів чи позбавлення ліцензій) Київрада не пропонує. Принаймні, у тексті даної постанови.

І, нарешті, ще один момент. В постанові сказано, що «надавач послуг зобов’язаний звертатися та спілкуватися з отримувачем послуг (клієнтом) державною мовою. Перехід на іноземні мови можливий за бажанням клієнта у випадку, якщо надавач послуг ними володіє». Зрозуміло, що під «іноземними мовами» маються на увазі не англійська, німецька та французька. «Іноземними мовами» завуальовано означили (вживши навіщось множину!) мову російську, і це створило пречудову шпарину для бажаючих обійти цю постанову. Ба навіть не шпарину, а навстіж розкриті двері, адже все можна буде списати на бажання клієнта.

Що говорить закон?

Але все це абсолютно дрібні проблеми порівняно із тим, що постанова органу місцевого самоврядування не може мати більшої юридичної сили, аніж закон. І як би споживач тих чи інших послуг не намагався захистити свої мовні права, він неодмінно упреться лобом у стіну номер один – у закон «Про засади державної мовної політики», ухвалений в 2012 році.

Так, наприклад, стаття 15 («Право споживача на інформацію про продукцію») закону України «Про захист прав споживачів», де дуже ретельно розписується, які дані має надавати виробник товарів та послуг своїм клієнтам, лише однім скупим рядком згадує про мову такого спілкування. «Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови», – каже цей закон.

Те саме говорить і стаття 6 закону «Про рекламу» – «Застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до чинного законодавства України про мови». А це, між іншим, дуже болісне питання, адже міста України потерпають від масового нашестя російськомовної реклами, вивісок, назв і тому подібних об’єктів візуального впливу.

А тепер, власне, до сумнозвісного закону Ківалова-Колесніченка. Він, як відомо, хоч і встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює сферу застосування регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов становить не менше 10% від населення певного регіону. Так, частина 7 статті 7 закону зобов’язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову.

В цьому, власне, і полягає коріння всіх бід та проблем. Доки закон «КК» не буде змінено, російська мова домінуватиме на цілком законних підставах, котрі надає їй цей документ. І якщо ним озброються потенційні порушники постанови Київради, вони з легкістю доведуть свою правоту, вказавши на те, що лише виконують «заповіді» цього закону шляхом «розвитку» однієї з регіональних мов.

Чому Верховною Радою досі не ухвалено новий мовний закон – питання окреме. Але без вирішення цієї проблеми не буде жодного поступу, які б ухвали не затверджувала КМДА. Коли завалюється ціла будівля, косметичний ремонт їй у пригоді не стане.