Українське експертне середовище досить часто концентрує увагу на поверхневих речах. Якийсь час тому соціум збурили слова віце-прем’єра Угорщини Жолта Шем`єна щодо автономій, які мусить лобіювати угорська діаспора. Справедливості заради: Шем`єн ані слова не сказав про автономію саме в Україні. Він озвучив загальні тези, котрі повторює угорська керівна верхівка: виживання етнічних угорських громад за кордоном залежить від їх здатності добитися автономії.
Що мало б справді занепокоїти, так це те, що, починаючи з 2016 року, Закарпаття знаходиться під потужним «обстрілом» інвестицій угорського уряду. Мова про так званий «план Егена», реалізація котрого розрахована на три роки. Особливість ситуації в тому, що масований притік спонсорських коштів в Україну – явище нетипове. Це не може не викликати вдячність і одночасно – як не парадоксально – тривогу. У великій політиці нічого не буває «просто так». Вочевидь, за теперішню свою доброту угорська влада рано чи пізно вимагатиме вдячності. Питання лише – якої?
Всі – на вихід, Угорщина – на вхід
Ситуація з інвестиціями в українську економіку на сьогодні є доволі плачевною. Минулого року відразу кілька великих компаній покинули ринок України. Наприклад, повністю згорнула діяльність шведська компанія по виробництву упаковки Tetra Pak. Крім того, нашу країну покинули і дві великі фінські компанії: виробник фарб Tikkurila продав завод під Києвом, а Ruukki вивезла з України свої виробничі потужності, і тепер сандвіч-панелі, котрі виготовляє компанія, будуть імпортували з Польщі.
Інвестиції від партнерів – це добре, але не тоді, коли очікується, що капіталовкладення повернеться до спонсора у вигляді відчикрижених територійЩе раніше Україні не вдалася сланцева революція – і також через брак інвесторів. Колись на два найбільших сланцевих родовища в Україні претендували компанії Shell та Chevron. Газ щільних пісковиків, на який багата донецька Юзівська площа, взялася було розробляти Shell. А газ сланців, які залягають на Львівщині та Івано-Франківщині (Олеська площа), мала намір видобувати компанія Chevron. Зі зрозумілих (читай: воєнних) причин розпочату справу покинула Shell. Але й Chevron «пережила» її не надовго: у 2015 році компанія згорнула розробку сланців та пішла з України.
Подібна тенденція за останні роки набула усталеності: інвестори йдуть через війну, економічні ризики, через податковий грабунок, складну дозвільну систему, через корупціогенні фактори. На тлі сказаного активна допомога Угорщина виглядає досить неординарно. Тим паче, якщо згадати про її масштаби. Виділення 32 мільярдів форинтів (або близько 100 мільйонів євро) передбачає «план Егана», а цільове призначення цих коштів – підтримка малого та середнього бізнесу, зокрема, надання пільгових кредитів.
Закарпатські медіа повідомляють, що число бажаючих отримати кредит вимірюється вже кількома тисячами. Кожну заявку від них угорці перевіряють, і якщо представлений бізнес-план їх вдовольняє, заявник отримує кошти, що покривають 80% витрат на проект. Наступного року, пишуть ЗМІ, буде ще більше грантів: угорська сторона особливо охоче підтримує розвиток туризму, сільського господарства та інноваційного виробництва.
Окрім цього, ще 50 мільйонів євро призначені для реалізації інфраструктурних проектів – для побудови траси до Мукачева та окружної дороги Берегова, для запуску швидкісного потягу «Мукачево – Будапешт» тощо. Також українцям (і не лише етнічним угорцям) спрощено виїзд на роботу до сусідньої країни. Угорщина відкрила для нашим співгромадян свій ринок праці – за прикладом Чехії та Польщі. Вона заохочує всіх бажаючих вчити мови (благо, курси угорської безкоштовні). А щодо подвійного громадянства, то тут ситуація відома: станом на початок 2017 року на Закарпатті налічується понад 100 тисяч громадян, які отримали паспорт резидента Угорщини. Всього ж етнічних угорців на Закарпатті – понад 150 тисяч.
Непростий регіон
Варто відзначити, що всі вище згадані заходи з інвестування в економіку Закарпаття угорським урядом слугували поліпшенню стосунків між двома країнами. Однак слід пам’ятати про те, що західний регіон України, який в минулому столітті перебував під владою різних держав і акумулював чимало різних національностей, загалом є доволі проблемним. І про деякі сепаратистські настрої на теренах, зокрема, Закарпаття відомо давно. Мова про так званий «Сойм підкарпатських русинів» та його лідера і — за сумісництвом — священика УП МП Дмитра Сидора.
За сепаратизм Сидора саджали ще при Януковичі. В березні 2012-го його засудили до трьох років ув’язнення за статтею 110 ККУ («замах на територіальну цілісність України). Тоді Сидор був не один. В часи особливо активної розкрутки русинської тематики у нього був соратник — такий собі Петро Гецько — самопроголошений прем’єр самопроголошеної «Підкарпатської республіки». Нині він буцімто знаходиться у Росії, і це не дивно, адже те, що в справі «русинства» не обійшлося без російських спецслужб, ні в кого не викликає сумнівів.
У 2016 році спілка хакерів «КіберХунта» отримала доступ до листування помічника Путіна Владислава Суркова. У його пошті був знайдений опис планів президентів РФ і його поплічників щодо захоплення українських територій на західній Україні. Йшлося зокрема і про створення організації «Русинська Рудина»: члени «Рудини» повинні були проводити дестабілізуючі акції та залучати іще більше людей у свої лави. Також вони мали виступати за федералізацію Закарпаття.
Автентичність листування Суркова не доведена, але непрямо достовірність подібних планів підтвердила СБУ, яка заявила, що розкрила агентурну мережу російських спецслужб. Останні вербували у Москві заробітчан із Закарпаття – для участі в проплачених акціях в Україні. Завербованим українцям давали вказівку проводити мітинги на підтримку автономії області та створення фейкової республіки «Підкарпатська Русь».
В якості висновків
Цей проект, підтримуваний Росією, безперечно, не тотожний планам та діям Угорщини. Остання відкрито надає підтримку як нацменшинам, так і тим регіонам, де вони компактно проживають. Від цього далеко до появи на наших кордонах танків та «зелених чоловічків». Методи Москви та Будапешту досить сильно відрізняються, відрізняється й їхня короткострокова мета. Проте якщо говорити про «фантомні болі» через втрату «великої імперії», то тут Росія та Угорщина, можливо, ментально близькі.
Що робити в даному разі України? Передусім, адекватно та оперативно реагувати на виклики, перед якими вона опиняється. З Угорщиною розвивати добросусідські відносини, унеможливлюючи при цьому будь-які зазіхання на свій суверенітет. Але робити це не у вигляді обурених заяв українського МЗС, котрі з’являється як відповідь на кілька озвучених угорськими чиновниками реплік. Робота над убезпеченням своєї державності має бути значно глибшою.
І полягати вона повинна в тому, щоби Україна сама виконувала свої державні функції. Не Угорщина в першу чергу повинна опікуватися пільговими кредитами для малого та середнього бізнесу. Було б добре, аби наша власна держава переглянула податковий тиск на співгромадян, не перекладаючи цю домашню роботу на сусідів. Інвестиції від партнерів – це добре, але не тоді, коли очікується, що капіталовкладення повернеться до спонсора у вигляді відчикрижених територій. В умовах, коли на карту (географічну зокрема) поставлено так багато, перетворення країни на привабливе місце проживання для будь-якої нації має стати завданням номер один.
